Андрій Анатолійович Кокотюха - Розбите дзеркало

станеться мов в американському кіно. Чоловік напише знову, ще краще — візьме номер телефону, подзвонить, натякне чи прямим текстом скаже: мовляв, жити без тебе не можу. Випадково знайшов, кого шукав. І запропонує постаріти разом.

Сам він нічим подібним себе не заморочував.

Його влаштовував контакт через інтернет, на сторінці, де люди шукають саме випадкових знайомств. Яровий вже більше двох років практикував подібне і переконався: чоловікові робити нічого не треба. Лише зареєструватися, заявити про себе, чітко окреслити намір. Надалі — чекати дописів від самотніх, закомплексованих, нещасливих в інтимному житті жіночок. Або навпаки — від заміжніх, котрі активно шукають пригод заради різноманітності.

Ігор навчився розрізняти їх за анонімними дописами. Одні зголошувалися зустрітися вечорами, деякі могли лишитися до ранку. Інші мали час лише вдень, переважно в будні, коли чоловіки полюють за грошовими одиницями. Яровий вдень часу майже ніколи не мав. Вечорами ж звільнявся не раніше восьмої. Тож самотнім віддавав перевагу виключно через зручний для себе графік.

На ніч ніколи нікого не залишав.

І не вважав такі зустрічі контактом із повіями.

З нього досить того разу.

Для Ігоря був прийнятним інтим із випадковою знайомою без зобов’язань. Коли того хочуть обидві сторони й домовляються про правила гри. І при цьому не вступають у фінансові стосунки. Ніхто нікому ні за що не платить. Ніхто нікому нічого не винен. Сторони не мають претензій.

Усі задоволені.

Кожен отримує те, на що зголосився.

Не надто великий та різноманітний кошик бажань.

Секс.

І трошки необов’язкового спілкування.

— Тебе справді звуть Діаною?

— Ми не домовлялися перевіряти документи, — він не зрозумів, гостя пробувала пожартувати чи говорила цілком серйозно. — Тобі не подобається?

— Мені все одно, — Ігор знизав плечима.

На язиці крутилося й заледве не зірвалося — вона ані краплі не схожа на Діану. На його переконання, жінка зовні мала б відповідати своєму імені. Ця в уявленні Ярового мала б відгукуватись на Галю, Валю чи Надю. Зовні звичайна, навіть простецька, подібна до Лори Кочубей. Хіба виглядає трохи старшою, до того ж старанно наклала косметику. Навіть трохи переборщила.

А ще — наклеїла вії.

І начепила чорну перуку.

Не пофарбувалася — Ігор міг відрізнити штучне волосся від справжнього. Обмовився в чаті під час листування: любить брюнеток. Свої фото там ніхто не виставляв, такі умови адміністрування. Знайомство наосліп саме те й передбачало. Жодних сюрпризів не буде, якщо співбесідники обміняються знімками. Діані задля однієї зустрічі фарбуватися не варто, навряд чи обтяжить себе цим. Тож перука — найкращий вибір та єдиний вихід.

Але чорне волосся…

Хоче сподобатися, підсвідомо хоче.

Він не подобався, прочитав по очах гості відразу. Не здивувався, з дитинства звик до прізвиська Кінь, знайшов сили не ображатися. Обрав інший шлях — змусити поважати себе. Не дівчат, їхні кпини якраз відчував менше. А коли чув коняче на свою адресу від котроїсь, не реагував. Ігореві, від природи некрасивому, важливіше було ствердитися в хлопчачому товаристві, здобути чоловічу повагу. Тому Яровий забув про все, окрім бажання зробитися найрозумнішим спершу в класі, потім — у школі.

Мети досяг, однолітки не раз користувалися його знаннями на уроках, особливо на контрольних із точних та природничих предметів. Незабаром за «Коня» вже можна було й відгребти від котрогось із сильних прихильників Ігоря. Успіху в дівчат він усе одно не мав, але з шостого класу був наближений до самого Едвіна. Довкола нього завжди квітнуло, тож поза увагою Ігор так чи інакше не лишався.

Аж поки…

Геть, червона мавпо!

— Щось не так? — Діана бренькнула тривогою.

— Чому? Ти про що?

— Головою труснув.

Справді, женучи прикрі думки, Яровий забув — удома не сам.

— То я про своє. Задумався трохи. Робота.

— Заважаю?

— Ти ж прийшла, — Ігор не знайшов іншої відповіді.

— Слухай, я справді можу піти, — швидко заговорила Діана. — Нічого страшного, я все зрозумію. Невчасно, раптом ми взагалі помиляємося… обоє…

— Перестань.

У таких випадках треба взяти жіночу руку в свою, сказати щось ніжне, лагідне, заспокоїти. Проте для Ярового навіть такі жести щодо жінок були зайвими. Обмежився легким стисканням плеча, жестом запросив пройти до вітальні.

— Роззуватися треба?

— Якщо чоботи брудні.

— Є трохи.

Діана розстебнула блискавку, стягнула коричневий ботфорт із правої ноги. Ковзнула поглядом по Яровому, мовби запрошуючи долучитися, незграбно, невміло кокетуючи. Ігор лишився стояти, схрестивши руки на грудях. Гостя впоралася з другим чоботом, уже без дозволу засунула ноги в червоні повстяні капці.

— Можна щось запитати?

— Звісно, — кивнув Яровий. — Поговорити треба.

— Ти справді сам тут живеш? Ну… Три кімнати…

— Що тебе дивує? Життєвий простір? Так, я можу собі дозволити мати такий простір, який хочу.

— Самітник у трьох кімнатах.

— Не три кімнати, — поправив Ігор.

— Ну як… Одна, друга, третя… — Діана по черзі показала пальцем на двері.

— Я не так рахую. Хол. Спальня. Робочий кабінет.

— А-а-а! — протягнула вона. — Он воно що… Тоді… Може…

— Слухай, — Ігор ступив ближче, цього разу стиснув плече гості сильніше. — Здається, ми обговорили все, листуючись. Але давай повторимо. Ми не скаржимося одне одному на життя й самотність у цьому великому безжальному світі. У нас немає нічого спільного. Ти не жалієш мене, я — не жилетка для твоїх сліз. Я не розпитую нічого про тебе, ти — про мене. Ми дорослі люди. Обоє знаємо, для чого зустрілися.

Діана повела плечем, струшуючи з себе його правицю.

— Як скажеш. Давай тоді взагалі мовчати, мов партизани.

— Не ображайся, — це прозвучало незграбно й нещиро.

— Я не ображаюся, — промовила гостя рівно, ніби звітувала начальству про зроблену роботу. — Ти правий, ми дорослі люди. Тільки… Знаєш… Не повіриш… Хоча мені все одно, та не повіриш…

— Кажи вже, — Яровий раптом не стримався. — Стара діва? Перший раз, усе таке?

— Не діва, — зараз він уловив викличні нотки. — Не така вже й стара, до речі. Просто отака зустріч, через інтернет, таке знайомство в мене вперше. Досі не вірю, що зважилася на це. Тому зрозумій правильно, Ігорю. Я маю освоїтися, перетравити все. Врешті піти до кінця.

— Можливі інші варіанти?

— Хочу випити чогось, — сказала гостя, ніби не почувши запитання.

— Нормальний хід, нормальне бажання.

Аж тепер Яровий дозволив собі роздивитися Діану як слід. Картата спідниця