Бернгард Келлерман - Тунель

«алланіт». Це надтверда сталь, своєю міцністю вона тільки на йоту поступається перед алмазом і дає змогу проходити найтвердіші породи. З «алланіту» можна виготовляти необмежену кількість будь-яких завбільшки і надзвичайно дешевих бурів.

Аудиторія слухала. Здавалося, вона спить, але саме це й було ознакою того, що вона взялася до роботи. Більшість сивуватих і геть сивих голів посхилялися, тільки двоє чи троє лискучих від поту облич дивилися вгору, на небо, де мерехтіли схожі на скалки зорі. Один, примруживши очі й перекочуючи у складених трубочкою губах сигару, пильно розглядав Аллана, другий, підперши рукою підборіддя, задумливо дивився перед себе й кивав головою. Добродушний, дитячий вираз в очах майже всіх цих людей зник, поступившись місцем замисленому, затуманеному або примарно настороженому поглядові. Місіс Браун прикипіла очима до Алланових губів, і її вуста прибрали різкого, глузливого, майже лиховісного виразу. Мізки в усіх цих тридцятьох рабовласників, що в них Аллан клином заганяв свої ідеї та аргументи, заворушилися. Гроші напружено міркували, міркувало залізо, сталь, мідь, дерево, вугілля. Ця справа була не звичайна. Пропозицію Аллана варто обдумати й зважити. Такі проекти щодня на вулиці не валяються. Але ж ця справа і не легка! Йдеться ж бо не про кілька мільйонів бушелів пшениці чи тюків бавовни, не про тисячі акцій австралійських копалень «Король Едвард». Ідеться про щось куди більше! Для одних справа Аллана означала мішки грошей без особливого ризику — для заліза, сталі, вугілля. Їм ухвалити рішення було не штука. Для інших ця справа означала гроші з великим ризиком. Але треба було на щось зважуватись. Так, зважуватись! Бо тут ішлося ще про дещо — йшлося про Ллойда, не про когось іншого, а про всемогутнього Ллойда, який, мов золотий привид, крокував по планеті, творячи й руйнуючи! Ллойд, видно, добре знав, що робить, а цим Алланом просто переставляли, хоч йому здавалося, ніби переставляє він сам. За останні тижні на Уолл-стріт підписано великі трансакції в гірничодобувній промисловості, досягнуто угод у важкій промисловості. Тепер усі збагнули, що це Ллойд посунув уперед свої армії через підставних осіб! Було ясно як божий день: Ллойд, що сидів цієї хвилини у своїй скарбниці й посмоктував сигару, ще кілька тижнів тому пішов у наступ, і цей Мак Аллан — його ударний кулак! Завжди Ллойд був перший, завжди він захоплював кращі ділянки, коли починалося загальне піднесення. Дарма, ще є час трохи надолужити згаяне. Треба тільки сьогодні ж увечері, відразу після цієї наради, розіслати в усі кінці світу телеграми. Бо завтра вранці буде вже, певна річ, надто пізно.

Так, треба було зважуватись...

У декого з присутніх від думок аж голова пухла, і ці люди, намагаючись швидше вирішити для себе проблему, розглядали самого Аллана, мов крізь лупу. Уважно прислухаючись до того, що він розповідає про будівництво тунелю,— про те, як прокладатиме штольні, як їх укріплюватиме й забезпечуватиме повітрям,— вони вивчали його від елегантних шкіряних черевиків —білосніжні фланелеві штани, ремінь, сорочка, комір і краватка — аж до міцного лоба, від якого тягся, відливаючи червоною міддю, рівний проділ. Обличчя промовця вилискувало від поту, мов бронза, але навіть тепер, через годину, на ньому не видно було ані сліду втоми. Навпаки — воно стало ще виразнішим, жвавішим. Очі в Аллана, напочатку добродушні й ніби дитячі, тепер, хоч їх заливав піт, були ясні й рішучі, в них з'явився сталевий відблиск — як у того «алланіту», що міцністю тільки на йоту поступався перед алмазом. Було очевидно: цей чоловік не часто дозволяв зазирати отак собі в очі! Коли він лущить горіхи, щипці йому зовсім не потрібні. Голос його з рокотом і шумом народжувався глибоко в грудях. Аллан заходився накидати на дошці ескіз, і вони розглядали його засмаглу руку з татуюванням — двома перехрещеними молотками. Це була рука добре тренованого тенісиста й фехтувальника. Вони вивчали Аллана, як боксера, на якого збиралися зробити ставку. Чоловік викликав довіру, без сумніву. Поставивши на нього, можна було навіть програти й не соромитися цього. На нього накинув оком сам Ллойд! Вони знали, що Аллан у дванадцять років працював коногоном на шахті й за двадцять років з восьмисотметрової глибини під землею піднявся до цього садка на даху «Атлантіка». А це було не абищо! Не абищо було й створити такий проект. Але найважливіше й найдивовижніше полягало в тому, що він зумів зібрати тут на певну годину тридцять чоловік, для яких один день означає цілий капітал, і при температурі дев'яносто градусів за Фаренгейтом примусив їх слухати себе. Вони були свідками рідкісного видовища: чоловік піднявся до них на скляну гору з наміром зажадати собі місця й захищати його.

— Для того, щоб організувати роботу штолень і керувати ними, мені потрібна сила струму, що його тепер виробляють усі ніагарські гідроелектростанції разом. Але Ніагара вже зайнята, і я створю собі власну Ніагару!

Вони попрокидалися від своїх роздумів і подивилися Алланові в обличчя. І ще дещо впало їм в очі: за весь час, поки цей чоловік говорив, він жодного разу ані всміхнувся, ані пожартував. Гумор, видно, був йому чужий. Тільки один раз товариство дістало нагоду посміятися — це коли фоторепортери відкрили шалений вогонь затворами і Аллан гримнув на них: «Stop your nonsense!» [16]

Наприкінці Аллан зачитав відгуки фахівців із світовими іменами, висновки інженерів, геологів, океанографів, статистиків, фінансистів Нью-Йорка, Бостона, Парижа, Лондона, Берліна.

Особливий інтерес викликало коротке резюме Ллойда, що розробив систему фінансування проекту та одержання прибутків. Аллан зачитав його насамкінець, і тридцять голів запрацювали з якнайбільшою швидкістю і точністю.

Спекота зненацька мовби потроїлася. Обливаючись потом, присутні лежали в кріслах, і по їхніх обличчях стікали цілі струмки. Навіть кондиціонери, що стояли за кущами та величезними вазонами й безперервно видихали холодне, насичене озоном повітря, не давали вже полегшення. На даху було як у тропіках. Бої-китайчуки, вдягнені в прохолодні, білосніжні полотняні костюми, нечутно сновигали серед крісел і розносили лимонад, horses-neck [17], gin-fizz [18] та воду з льодом. Але ніщо не допомагало. Задуха хмарами підіймалася з вулиці й клубочилася в цьому садку гарячою парою, яку, здавалося, можна було схопити руками. Нью-Йорк, весь із залізобетону й асфальту, нагадував акумулятор із тисяч батарей, що ввібрав у себе спекоту останніх тижнів і тепер її віддавав. А глибоко внизу без угаву кричала й ревіла, мов у лихоманці, ущелина Бродвею. Напханий людьми Нью-Йорк (з одного боку — три тисячі миль океану, з другого — три тисячі миль