Люко Дашвар - РАЙ.центр

це — без кінця і краю? Батько намагався пояснювати популярно. Говорив: «Уяви собі, синку, паркан. Ти йдеш і йдеш, а він усе не кінчається. Отак і Всесвіт…» — «На нескінченний паркан дощок нізащо не вистачить!» — пручався малий Максим. І питав: «А Всесвіт — з чого зроблений?» — «3… — замовкав батько, але тільки на мить. — 3 дуже різних матерій… Цього добра у Всесвіті — через край!» — «Всесвіт зроблений із Всесвіту?!» — жахався малий. А батько уже хвалився матері: «Геній!» І поночі не заглядав у простору дитячу кімнату, де малий Максим великими від незрозумілого жаху очима дивився крізь вікно просто у той незбагненний Всесвіт.

Кілька хвилин — як безкінечність. Люба добігла до середини мосту, припала до огорожі, вдивлялася у печерські пагорби. Макс зітхнув, вийшов з автівки, закурив, пішов до мосту — ніколи він не бачив Любу такою збудженою і схвильованою. Несподівано поряд з автівкою виник чудний дядько, говорив щось, а коли Макс озирнувся до мосту, то не повірив очам — біла спідниця раптом сіпнулася, полетіла у воду і зникла без сліду. Жарти у нас тут такі! Жарти… «Максе, негайно їдь звідти! Ти почув?!» Макс тис на газ, «мазераті» мчало геть від сумнівних забав, і, тільки коли вискочило аж біля Лаври, хлопець отямився і різко натис на гальма.

Мобільний вчасно.

— Рома? Я… Я нічого не розумію. Вона стояла на мості, а потім… я бачив тільки білу спідницю, що полетіла в річку. І все! На воді — жодної хвилі. Наче у безодню.

— Припини. Мене інше цікавить. Поряд нікого не було?

— Якийсь чоловік… Приїхав до Києва у справах. Але… Це містика. Що відбувається? Я…

— Максе! Здається, тобі потрібно алібі. Повернися і знайди того чоловіка.

— Навіщо?

Макс кілька хвилин слухав настанови, відрубав зв'язок, тремтячими руками повернув кермо — назад, до пішохідного мосту.

Круглий, як гарбуз, дядько з портфелем-дипломатом і вельветовою торбою прим'яв задом малу травицю під Володимирською гіркою біля трамвайних рейок поряд із пішохідним мостом. Газету розстелив, вмостився на останні політичні негаразди. З торби — сальця шмат, хліб у руки.

— Чи поїсти?

Від набережної до дядька — двійко молодиків у полотняних штанях. Босі, як волоцюжки, сорочки до пупа розстібнуті, мідні хрести на мотузках з ший звисають. І — знай озираються. Не інакше як хочуть без свідків із дядьком розібратися. Дядько напружився, сало у роті зубами до соку стис. Руку до портфеля. За ручку вчепився, і наперед видно — не вагатиметься.

Босі хлопці кроків за десять від дядька зупинилися. Білявий дядька роздивляється, аж шию скрутив. А другий — справжній велетень — вклонився до землі…

— Смачної тобі вечері, світла християнська душе!

— Дякую, — дядько обережно.

— Чи можна у тебе, світла християнська душе, спитати? — велетень далі.

— Питайте, тільки навряд поможу, — дядько їм. — Я не тутешній. Якби не біда, хіба у центр попхався б?

— Центр! — Свиря аж підскочив. Микишці: — Чув, куме? Ми вже у центрі райських кущів!

Микишка Свирю за рукав смик — мовчи! І знов до дядька з поклоном.

— Прости вже нас, світла душа врятована! Щойно прокинулися… Бозна-скільки років обітницю відпрацьовували. У деревах. При корені були. Як звільнилися — зовсім розгубилися. Часом, не знаєш, може, у центрі реєстр який є? Для новоприбулих.

— Ач, хлопці, чого захотіли! Це ж вам не Європа. От я у Польщі працював, так там, скажу я вам…

Свиря сіпнувся.

— То ти ляхам поміч клав? За що ж тобі Господь вічну милість дарував, щоби ти отут тішився?

— Поліціянти вислідили. От вам і реєстр! Там усе по поличках, а тут… Корова моя на наукове поле забрела… Охоронці зарізали і продали. І сміються, сучі діти. Нема на них управи, хоч плач.

Свиря — брови догори.

— Овва! Так тут і худоба є?

— У кого є, а у кого вже немає, — зітхнув дядько. На кумів глянув. — А ви звідки такі чемні?

— Козаки ми. Серденята Дорошенкові. — Свиря носом повів. До дядька ближче ступив. — Ох і запашне у тебе сало, світла душе врятована!

Дядько око хитро примружив: так оці ваші балачки тільки заради мого сала?! Мовчки відламав хліба шмат. На хліб сала — товстим шаром. Їжте, хлопці, тільки відчепіться з дурними розмовами, не просіть закурити, не питайте, де бібліотека чи якась реєстрова управа, бо після таких запитань рука сама боронитися рветься.

Свиря вчепився у хліб із салом обома руками. А не їсть. До носа підніс. О-ой, нене! Слинка тече… А хіба так буває? Вони ж із кумом — духи безтілесні…

— Куме! — до Микишки. — У мене голова від питань розколюється. А от, приміром…

— Підемо, — обірвав Микишка. Дядькові вклонився. — Хай Господь береже тебе у раю, світла душе врятована!

Куми — до набережного шосе, на ходу смачно жували сало з хлібом і все роздивлялися навкруги. І тільки коли ступили на асфальтівку, пішли в бік Лаври, дядько зітхнув із полегшенням і врешті відпустив шмат сала, що увесь цей час міцно стискав у роті зубами.

— Пронесло, — тільки й устиг порадіти, як з виру вогнів, що мерехтіли і стрибали довкола пароплавчиків, переобладнаних під нічні клуби, вирвалися два окремі агресивні вогні. Вони летіли, здавалося, прямо на дядька зі скаженою швидкістю. Дядько з переляку проковтнув сало, підхопився з газети.

— Щоби на такій швидкості… А якщо хтось на дорозі… — стежив за вогнями, що швидко наближалися.

На дорогу глянув — Свиря з Микишкою посеред проїжджої частини спокійно товчуться.

— Хлопці! Хлопці! — загорлав. — Якого біса на дорогу виперлися?! Та біжіть же, сучі діти!

Куми не чули. Сало… Із хлібиною.

— Мені у раю подобається, — з повним ротом розмірковував Свиря.

— А я так собі міркую… — почав був Микишка, і в цю саму мить щось стрімке і тверде, яскраве, як палаюча зірка, пройшло крізь тіла кумів і без зупину понеслося далі.

— Ні-і-і-і! — У дядька при дорозі підломилися ноги. Упав на холодні трамвайні рейки і заплакав.

Куми остовпіли. У Свирі з рук випав хліб із салом. Він пхикнув услід хижому чудовиську, підняв дорогоцінну їжу, обтрусив. До рота донести не встиг — чергова автівка промчала крізь кумів, обдавши їх смородом. Свиря закопилився, вороже глянув навкруги.

— А може, і не дуже подобається… Треба Богові пожалітися. Що це у нього за іроди по райських кущах гасають?

— Я так собі міркую, куме Свиря, пагорбами треба пробиратися… — вирішив Микишка.

Макс тис на газ, хоча геть не розумів — що робить, навіщо? Розумна голова випускника Лондонської