Лариса Володимирівна Денисенко - Помилкові переймання або життя за розкладом вбивць

скаржилася iншим старим, що «Гомик носить задовге волосся, а батьки ним зовсiм не займаються». «Ходить дитина нечесана, не мiняє шогтiв та чухає яйця». В неї був пiнчер на iм'я «Алiк», вiн був сiрий, бородавчастий, мене вiн обожнював, тому, коли бачив, вислизав зi старих артритних рук i прямував до мене. Я брав його на руки та приносив власницi. «Ах ти ловелас, ах ти пагазiт». Говорила Ганна Георгiївна. Потiм довiрливо чiплялася за мiй лiкоть, пiсля чого в мене були синцi, й говорила: «Андгiй, ви культугний, вгодливий пагубок. У вас коготке ногмальне волосся. У вас завжди випгасуванi бгюки. То чому ви не можете вмовити Гомика пiдкоготити волосся, вдягти бгюки? Ви ж згозумiйте, ми не в Пагижi, тут, в СГСГ, не люблять викликiв суспiльству. А Гомик - це виклик суспiльству. Цi закороткi шогти, це задовге волосся. Ви ж це гозумiєте?» Я це «гозумiв». «Гомик» був викликом нашому суспiльству. Тим бiльше «гомик» iз «непiдкогоченим» волоссям. У своєму неповторному матiрному стилi Аврора запитувала мене, якого я веду розмови з цiєю старенькою? Вона не розумiла вимушеної ввiчливостi.

Другою пристрастю Аврори було змагатися в армреслiнг. Вона називала це «ведмежачi бiйки» чи «погратися у ведмедикiв». Чiплялася вона з цiєю забаганкою майже до всiх. Їй було байдуже, хочеш ти гратися у ведмедикiв, здатен ти гратися у ведмедикiв, головне, що хотiла й на що була здатна вона. Особливо невгамовною вона ставала, коли хиляла зайвого. В її подруг часто болiли руки. Якщо хтось у неї вигравав, а це були мiцнi дорослi чоловiки, вона їх попереджала, щоб були обережнi й не зламали прутня, коли мастурбуватимуть. Звiсно, висловлювалася вона не так лiтературно, як намагаюся це робити я.

А ще вона дуже не любила, коли її не поважали й вiдмовлялися з нею боротися. Я пам'ятаю, як ми вiдпочивали в пристойному примiському ресторанi, де Аврора причепилася до офiцiанта. Хотiла поборотися. Вiн коректно вiдмовлявся. Як потiм з'ясувалося, в минулому вiн був борцем, тому хвилювався, що заб'є клiєнтку. Аврора запропонувала йому поборотися вдруге. Вiн так само ввiчливо вiдмовився. «Зараз буде iсторичний залп Аврори». Спостережливий Колобок гигикнув. Тодi вона встала з-за столу. Швидко розiгнала нас по кутах ресторацiї. Скинула замовлену їжу. Одним рухом. Потiм пiдняла важку лавицю й почала все руйнувати, зокрема й спину нещасного офiцiанта. «Я тебе навчу поважати жiнок». Кричала вона. Отримав не тiльки офiцiант, лавкою отримав бармен, отримав i кухар, що з'явився на галас, отримав охоронець i Колобок. Вiн необачливо назвав Аврору «очманiлим стервом». Потiм викликали мiлiцiю. Потiм приїхав батько Аврори вирiшувати питання з адмiнiстрацiєю ресторану та мiлiцiєю. Аврора тим часом спокiйно сидiла на лавцi, дмухала й полiрувала футболкою свою пристрасть за номером три.

Третьою пристрастю Аврори були кращi друзi дiвчаток - дiаманти. Вона втрачала залишки розуму через них. Тiльки з ними вона була лагiдною. Вигадувала кумеднi прiзвиська, колисала, вкладала спати в коштовнi скриньки, доглядала. Поруч зi своїм лiжком вона облаштувала спецiальне мiсце, де розкладала улюбленi камiнчики. Одними-єдиними книжками, якi вона читала, були описи коштовностей та догляду за коштовними каменями. Батьки завжди дарували Аврорi дiаманти. Коханцям було складно. Я дарував Аврорi скриньки та книжки про камiнцi. На дiаманти в мене не вистачало грошви. А Колобок вважав, що дарувати дiвчинi дiаманти - це взагалi поганий тон. «Дiаманти пасують жiнкам у вiцi. Дiвчинi треба дарувати щось легше». Коли Аврора вiд мене пiшла до Колобка, їхнi стосунки не були тривалими. Бо Колобок нiколи не вважав дiаманти друзями своїх дiвчат.

Гiрше вiд дiамантiв було те, що через пристрасть за номером чотири Аврора зривалася, коли бачила дiаманти в когось iншого. Особливо такi, яких у неї не було. Одного разу вона вирвала дiаманти з вух незнайомої дiвчини, яку привiв до Аврори в гостi її приятель. Дiаманти були фамiльними. Дiвчина нiчого не розумiла, витирала сльози й пораненi вуха, Аврора ж кинула їй на колiна важкий золотий браслет iз блакитними камiнцями, який їй набридло носити. «Чого ти скавулиш? Нормально помiнялися». Сказала вона. Батьки у дiвчини виявилися не простими. Втiм, рiдко бувають простi батьки у тих дiвчаток, що у 18 рокiв тягають у вухах фамiльнi дiаманти. Каменi у Аврори забрали, як вона не опиралася. Вранцi вона забула геть усе, крiм чарiвного блиску дiамантiв. Зi своїми футбольними тренерами Аврора не розмовляла три мiсяцi, аж поки тi не викупили у матерi «Рваного Вушка», генеральшi, коштовностi.

Пристрастю за номером чотири був фiрмовий Аврорин коктейль «горiлка з шампанським». Коктейль такий: три чвертi горiлки, решта - шампанське. Вона втрачала розум, забувала, що вона робила, з ким, про що говорила. Не могла згадати, яким був її день до коктейлю й пiсля нього. В той час я собi дозволяв хiба що трохи шампанського та пива. Вона мене вражала своїм умiнням пити й жити настiльки розгонисто. Я тодi усвiдомив, наскiльки рiзним буває ставлення людей до свого життя. В мене були обов'язки, в неї - права. Обов'язки з'являлися в тих, хто з'являвся поруч iз нею. В мене були свої обов'язки, а додалися обов'язки, пов'язанi з Авророю.

Аврора не вчилася, не працювала - я з таким способом життя зiткнувся вперше. До Аврори я зустрiчався зi студентками Медичного, а одного разу - зi студенткою романо-германського факультету унiверситету, яка полювала на iноземцiв, а на менi (точнiше - пiдi мною) тренувалася кохатися. Зазвичай Аврора прокидалася пополуднi. Довго вовтузилася в лiжку, могла зателефонувати комусь iз таких самих, як вона, повiльних друзiв, щоб мене вiдшукали (ми тодi жили в безмобiльну еру). Тодi я прогулював пари, щоб приїхати, заварити каву, нарiзати тонкi прозорi часточки туркменських динь, якi щотижня привозили її батькам - футбольним тренерам спецiально для неї. Якби спитати, що для мене було дивом у студентськi роки, я б сказав: прозорi часточки стиглих динь узимку. Ми сидiли в її лiжку, я досi пам'ятаю морелевий колiр простирадл. Коли я на них дивився, менi здавалося, що немає нiчого теплiшого, а коли торкався, їхнiй шовк холодив менi долонi. Ми сидiли по-турецьки, i, як малi дiти, пригощали одне одного динними часточками. Потiм я витягувався на простирадлi, Аврора починала мене лоскотати й пестити. Тепле кохання пополуднi. Так, я був щасливим.

Уже потiм, коли я повертався до навчання, Аврора починала пошуки «дiтей капiтана Гранта». Так вона називала грошi. Вона не читала Жюль Верна. Вона вкрала цю фразу в котроїсь iз мамчиних подруг. «Дiтей» вона шукала по всiх шухлядах. I знаходила, тому що її мати й футбольнi тренери