Григорій Георгійович Білих - Республіка Шкід

class="p1">— Ах, вони дерев'яні! Так, так, — бурмотів чоловік, не знаючи, що сказати, а Янкель уже зарвався і так само невинно вів далі:

— Так, вони дерев'яні. І на чотирьох ніжках. І вкриті ковдрами. І стоять на підлозі. І підлога теж дерев'яна.

— Так, підлога — дерев'яна, — машинально підтакнув халдей.

Японець хихикнув. Жарт видався забавним, і він, наслідуючи Вікмиксора, непомітно розтягуючи слова, з серйозною важністю промовив, звертаючись до вихователя:

— Зверніть увагу. Це — груба.

Халдей уже нервував, але жарт тривав.

— А груба — кам'яна. А це — дверцята. А сюди кидають дрова.

Маленький чоловік уже розумів, що з нього сміються, і поспішив вийти з кімнати.

Незабаром уся Шкіда вже знала, що по будинку ходить чоловік, який про все питає.

За чоловіком почала ходити юрба цікавих, а більш пустотливі йшли поперед нього й під загальний регіт запобігливо пояснювали:

— А отут — двері…

— А це — клас…

— А це ось — парти. Вони дерев'яні.

— А це — стіни. Не вдартеся.

Через півгодини зацькований новачок сховався в канцелярії, а натовп хлопців гоготав біля дверей, збиткуючись над жертвою допитливості.

Заляканий такою зустріччю, маленький чоловік більше не приходив у Шкіду. Людина в котелку зрозуміла, що їй тут не місце, і пішла так само тихо, як і прийшла.

Не так просто було з іншими.

Одного разу Вікмиксор відрекомендував хлопцям нового вихователя.

Вихователь справив на всіх прекрасне враження, і навіть шкідці, яких важко було обманути, відчули в новачку якусь силу й привабливість.

Він був молодий, гарної статури, мав гучний голос. Чорні непокірні кучері кошлатою шапкою метлялися на гордо піднятій голові, а очі блищали, як у лева.

У перший же день чергування йому довелося витримати виховну пробу. Треба було вести Шкіду в лазню.

Проте юнак не злякався, і вже з другої перерви голос його заклично гримів у класах:

— Вихованці! Одержуйте білизну. Сьогодні підете в лазню.

Шкідці — народ неповороткий, важкий на підйом. Любителів ходити в лазню серед них — мало. Відразу ж десяток гугнявих голосів застогнав:

— Не можу в лазню. Голова болить.

— У мене поперек ниє.

— Руку ломить.

— Чого мучите хворих? Не підемо!

Але номер не пройшов. Голос новачка загримів так переконливо і владно, що навіть Вікмиксор, який саме проходив мимо, розчулився й подумав: «З нього вийде добрий вихователь».

Шкідці скорилися. Бурчали, але йшли одержувати білизну в гардеробну, потім вишикувалися по двоє в залі й затихли, чекаючи вихователя.

А вихователь у цей час одержував у коморі місячний пайок продуктів як аванс.

Учні чекали разом з Вікмиксором, який хотів зайвий раз полюбуватися енергійним новачком. Нарешті той прийшов. За спиною у нього гойдався рюкзак з продуктами.

Він гучно скомандував рівнятися, потім раптом зам'явся, нерішуче підійшов до Вікмиксора і стиха мовив:

— Вікторе Миколайовичу, розумієте, я не знав, що учні підуть у лазню… І тому не взяв білизну.

— Ну, то в чім же річ?

— Та я, розумієте, хочу попросити, щоб мені на один день дали казенну білизну. Звісно, як тільки змінюся, я її принесу.

Звичайно таке не дозволяли, але вихователь був такий симпатичний, так сподобався Вікмиксору, що той мимоволі погодився.

Білизну зараз же підібрали, і школа рушила в лазню. Все йшло гаразд.

Пари злагоджено поповзли вулицею, і навіть завзяті бешкетники не наважувалися цього разу кидати камінням та гноєм у трамвайні вагони і в перехожих.

У лазні шумно розляглися й пішли митися.

Вихователь перший заліз на приполок і, здавалося, геть забув про вихованців, захопившись миттям.

Потім хлопці вдягалися, сварилися з банщиком, канючили у відвідувачів цигарки й зовсім не помітили, що немає вихователя. Потім спохватилися, почали шукати, обшукали всю лазню і не знайшли його. Почекавши півгодини, вирішили йти самі.

В школу повернулися безладною ордою, і це розлютило Вікмиксора. Він вирішив насамперед оголосити догану новому педагогові. Але того не було. Не прийшов він і на другий день. Вікмиксор довго розводив руками і скрушно казав:

— Такий приємний, солідний вигляд — і таке дрібне шахрайство. Поцупив пару білизни, одержав продукти на місяць, помився на казенний рахунок і зник!..

Одначе урок пішов на користь, і до новачків-педагогів відтоді почали придивлятися пильніше.

Галерея безнадійних не кінчається цими двома. Їх було більше.

Одні приходили на зміну іншим, і майже в усіх була єдина мета: щось заробити. Кожен, щоб удержатися, підлещувався то до вчителів, то, навпаки, до вихованців.

Молодий педагог Пал Ванич, тонконосий велетень з конячою гривою, мав щодо цього великі здібності.

Він з першого ж дня взяв курс на учня, і, коли йому представили клас старших, він схвально всміхнувся й бадьоро сказав:

— Ну, ми з вами зспіваємось!

— Факт, зспіваємось, — підтвердили хлопці. Вони не думали, що «зспівуватись» їм доведеться буквально.

«Співанка» почалася на першому ж уроці.

Вихователь прийшов у клас і почав розпитувати у хлопців про їхнє життя. Розмова не клеїлася. Старші виявились обережними, придивлялися до нового вихователя, і тоді для зближання Пал Ванич вирішив ризикнути.

— Не подобаються мені ваші педагоги. Надто вже вони суворі до вихованців. Немає товариського підходу.

Клас здивовано мовчав, тільки Окраєць процідив щось ніби «угу».

Розмова не в'язалася. Всі мовчали. І ось вихователь, походивши по кімнаті, несподівано сказав:

— А я ж добрий співак.

— Ну? — здивувався Громоносцев.

— Так. Непогано співаю арії. Я навіть в аматорських концертах виступав.

— Ти диви! — захоплено вигукнув Янкель.

— А ви нам заспівайте що-небудь, — запропонував Японець.

— Правда, заспівайте, — підтримали й інші.

Пал Ванич усміхнувся.

— Кажете, заспівати? Гм… А урок?..

— Нічого, урок потім. Встигнемо, — заспокоїв Мамочка, який не відзначався великою любов'ю до уроків.

— Ну, гаразд, хай буде по-вашому, — здався вихователь. — Тільки що ж вам заспівати? — насупився він, потираючи лоба.

— Та байдуже. Заспівайте що-небудь з опери, — пролунали нетерплячі голоси.

— Якусь арію!

— Арію! Арію!

— Ну, гаразд. Арію то арію. Я проспіваю арію Ленського з опери «Євгеній Онєгін». Добре?

— Шкварте, співайте!

— Дайош! Чого там.

Пал Ванич відкашлявся і стиха заспівав:

Куди, куди ви відлетіли,

Весни моєї красні дні?

Що день новий мені готує?[3]

Співав він досить гарно. М'який голос лунав добре, ї коли було проспівано заключні рядки, клас шумно зааплодував.

Тільки Мамочці арія не сподобалась.

— Пал Ванич! Дружище! Заспівайте що-небудь ще, тільки веселіше.

— Правда, Пал Ванич. Пісеньку яку-небудь.

Той спробував протестувати, але потім здався.

— Що з вами вдієш, шибеники такі! Гаразд, проспіваю зараз вам студентські куплети. Коли я вчився, ми, бувало, завжди їх співали.

Він знову кашлянув і раптом, відбиваючи ногою такт, розсипався задьористим мотивом: