Юкіо Місіма - Сповідь маски

То були ревнощі…

Знаком завершення чогось значного відбився у моїх вухах звук, з яким Омі зістрибнув на пісок. Я заплющив очі, струснув головою. І сказав сам собі, що більше Омі не люблю.

То були ревнощі. Ревнощі, настільки жорстокі, що через них я самохіть зрікся любові до Омі.

Може, з цього стану, з цієї хвилини почали пробиватися в мені перші паростки потреби школити себе по-спартанському (написання цієї книги — один з її виявів). Я, що малим через власну недолугість і обожнювання інших не наважувався прямо глянути людині в обличчя, відтоді встановив для себе непорушний закон — «бути сильним». І винайшов особливу вправу — їдучи електричкою додому, я дивився пасажирам просто в обличчя, хто б вони не були. Більшість, завваживши, що миршаве бліде хлоп’я навпроти втупилося в них, не те щоб лякались, а невдоволено відверталися. Мало хто сам починав розглядати мене. Я вважав за свою перемогу, коли сусіда навпроти відводив очі. Отак поступово я навчився дивитися людям в обличчя…

… Переконавши себе, що коханню край, я швидко забув його. Забулася й найпевніша ознака любові — erectio. Щоправда, моя плоть і надалі повставала несамохіть, і ще довго я на самоті віддавав данину «поганій звичці», яка до цього спонукала. Хоч я вже орієнтувався в питаннях статі незгірш від інших, проте не страждав відчуттям власної несхожості.

Не вважаючи винятково вірними, ортодоксальними лише відмінні від моїх власних еротичні пристрасті, я, водночас, і не помилявся щодо товаришів, тобто не думав, що в них ці пристрасті такі самі, як у мене. Найбезглуздіше було те, що витончені уявлення про кохання між чоловіками й жінками та шлюб я почерпнув зі своїх улюблених романтичних оповідей, достеменно як наївна дівчина. Кохання до Омі я викинув на смітник нерозгаданих загадок, навіть не завдавши собі клопоту розібратися, що то, власне, було. Якщо я пишу зараз «любов» і «кохання», це не значить, що так само я розрізняв їх і тоді. Я і гадки не мав, що між пристрасним коханням і тим, що я розумів під «життям», існує важливий зв’язок.

Та все одно я інтуїтивно тягся до самотності. Це виявлялось у безпричинній гризоті — я вже згадував, як змалку мене бентежила необхідність колись стати дорослим. Відчуття дозрівання завжди викликало неприродний, гострий неспокій. Коли кравцеві доводилося підгортати добрячий запас у холоші, бо за рік я встигав вирости зі штанів, у нас, як і в кожному домі, позначали олівцем на підпорці мій зріст. Для цього домашні збиралися в чайній кімнаті, і щоразу позначка, вища попередньої, правила за нагоду невибагливо порадіти Й покепкувати з мене. Я силувано посміхався. Бо передчував непевну небезпеку, яка тільки й чекає, щоб я зрівнявся з дорослими зростом. Невиразний острах перед майбутнім посилював мої розбіжні з дійсністю мрії, але водночас підштовхував до «поганої звички», яка відволікала від них. І не викликала заперечень.

— До двадцяти тобі точно не дожити! — брав хтось із друзів на кпини мою недужність.

— Що за дурниці ти верзеш! — кривив я у силуваній посмішці обличчя, проте, відчував напрочуд солодке, розчуливе прагнення, щоб так і сталось.

— Ладен побитися об заклад!

— Я лише можу закластися, що проживу довше, — відказував я. — Якщо, звичайно, ти поставиш на те, що я помру.

— Згода! — І з бездушністю юності приятель додавав: — От тільки ти запевне програєш!

Не тільки я, а й ніхто в класі не мав під пахвами такої буйної порості, як Омі. В нас тільки пробивалися слабкі паростки. Тому я й не звертав раніше на це місце особливої уваги. А тепер воно перетворилося на якусь невідчепну ідею — і лише через пахви Омі.

У ванній кімнаті я став подовгу вистоювати перед дзеркалом; воно відбивало моє голе тіло без прикрас. Я був немов каченя, яке вмовило собі, що теж стане лебедем, коли виросте. Не як у героїчній казці, а зовсім навпаки. І як завжди, гризота тонкою кригою стягувала мою душу, мимоволі відвертаючи мене від сподівань, що мої плечі колись стануть такими, як в Омі, що мої груди колись стануть такими, як в Омі, до віддзеркалених перед очима нічим не схожих його плечей, нічим не схожих до його грудей. Точніше, навіть не гризота діймала мене, а певність, віра, що мені нізащо не стати таким, як Омі.

На картинах жанру «укійое» доби Ґенроку обличчя закоханих часто напрочуд подібні. І поширений ідеал краси у грецькій скульптурі майже однаковий для чоловіків і жінок. Чи не в цьому таємне торжество любові? Чи не прихована в любові глибинна течія нездійсненного палкого бажання повної схожості з коханим? Чи не звідси те трагічне збурення, коли прагнуть здійснити неможливе, вдавшися до протилежних крайнощів? Тобто чи не з неспромоги досягти повної подобизни у взаємній любові постає той стан душі, коли прагнуть поглибити несхожість, і це виливається в загравання? А найсумніше, що збіжність може існувати лише як швидкоплинна примара. Адже якщо навіть закохана здобудеться на сміливість, а закоханий стане соромливим, у прагненні тотожності вони неминуче залишать позаду межі єства одне одного і, розминувшись, полинуть врізнобіч — у пустку.

Ось чому мої ревнощі, настільки бурхливі, що змусили мене самохіть зректися любові, все ж лишалися любов’ю, осяяні її таємною врочистістю. Врешті-решт я полюбив єдине, що мав «таке, як в Омі» — парость у себе під пахвами, що поволі, несміливо пробивалася, росла, чорнішала…

Настали літні канікули. Але для мене той довгожданий антракт виявився затяжним, та вимріяна учта — безрадісною.

Малим я трохи слабував на груди, отож лікарі заборонили мені великі дози ультрафіолетового проміння. Біля моря можна було сидіти на сонці щонайбільше півгодини. Порушення заборони негайно відзивалося гарячкою. Я досі не вмів плавати, бо й у школі мене звільняли від занять у басейні. А що в подальші роки в мені дедалі зростав і час від часу збурював моє єство «чар моря», невміння плавати змушує замислитись.

А втім, тоді море ще не вабило мене так нездоланно, просто, аби якось змарнувати літній сезон, що так не відповідав мені й викликав незбагненні бажання, я виїхав разом з матір’ю й малюками до моря в А. Я раптом похопився, що сам-самісінький на стрімчаку.

Я щойно забрів до нього, шукаючи разом з малими на березі проток між скелями, де грали блискучі рибки. Їм це заняття швидко набридло, бо вони чекали чогось цікавішого. Тут нагодилася служниця — кликати нас на пісок, під парасольку, до матері, та