Монтейру Лобату - Орден Жовтого Дятла

в довір я до хазяїв з найнахабнішою безцеремонністю, запевняючи, що він з благородної котячої сім’ї, що він народився за кордоном і таке інше.

Емілія поглянула на кота Фелікса:

Справді, ваш родич. Багато схожих моментів…

У мене нема родичів такого штибу! — відповів кіт з гордістю. — Цей кіт-злодій скоріше доводиться родичем якій-небудь сеньйорі ляльці.

— Говоріть далі, сеньйоре графе, — сказала Кирпа.

Граф знову відкашлявся і знов заговорив:

— Цей кіт-злодій залишився жити у цьому домі. Всі поводилися з ним надто лагідно і любовно, але, замість пройнятися подякою до своїх нових хазяїв за всю виявлену йому увагу, він спробував і тут продовжувати свою кошмарну котячу кар’єру. Він пішов до курника і з’їв рябого півника…

Граф зробив паузу і подивився у вічі котові Феліксу, але кіт витримав погляд графа з презирливим спокоєм. Граф вів далі:

— Він з’їв цього сердегу, зовсім юного і дуже гарного. На другий день з’їдено було іншого півника…

Але тут кіт Фелікс підвівся, обурений.

— Сеньйор граф ображає мене! — вигукнув він. — Цими зирканнями в мій бік він, очевидно, хоче сказати, що я і є цей кіт-злодій!..

Граф вистрибнув з бляшанки і вибухнув:

— Так, ви і є! Правильно! Ви і є кіт-злодій, чуєте, розбійнику! Ви й близько не були до кота Фелікса! Ви звичайнісінький курчачий хапуга!

Який тут зчинився переполох! Всі скочили, не знаючи, за що хапатися. Кіт Фелікс, зовсім у нестямі, завив якимось некотячим голосом:

— Доведіть, якщо можете! Доведіть, що це я з’їв ваших курчат…

— Доведу негайно! — вереснув граф. — Докази у мене в кишені!

І з цими словами він витягнув з кишені дві котячих волосинки.

— Ось докази! Цю волосину я знайшов у курнику, на місці злочину, — вона була ще заплямлена кров’ю невинної жертви. А ця друга волосина повинна бути вам упам’ятку, мерзотнику! Сеньйора Емілія власними ручками висмикнула її з вашої морди! Ось мої докази. Хто хоче, може, будь ласка, оглянути обидві волосини у бінокль донни Бенти. Вони цілком ідентичні! — Граф особливо голосно викрикнув це вчене слово. — Ідентичні навіть запахом. Вони тхнуть котом-злодієм!..

Докази були приголомшливо незаперечні. Тітонька Настасія, схопивши в руки мітлу, з лютістю ягуара рушила на самозванця. Бандит виліз на підвіконня, вискочив у вікно і зник у нічній темряві, зловісно нявкаючи.

— Браво! Хай живе граф! — закричали всі хором. — Браво! Браво!..

Тут всі взялися поздоровляти графа, обнімати, цілувати… Навіть Емілія, хоч дуже соромилася, але все ж наважилась і незграбно поцілувала графа в голову.

Донна Бента взяла слово:

— Ось бачите, які ми були несправедливі до нашого бідного графа тільки тому, що він зацвів і став такий непоказний. Події сьогоднішнього вечора цілком довели, що він справжній вчений і його наука може принести користь. Ми повинні пишатися, що у нас у домі є такий мудрець. Віднині я сама буду про нього піклуватися. Я вилікую його від плісняви і призначу керівником нашого господарства.

Годинник вибив десяту, і, поки діти лягали спати, донна Бента взяла графа і сховала на своїй полиці з книгами, між «Арифметикою» й «Алгеброю».

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА

Чарівна паличка

Розділ перший

Приготування

Донна Бента саме вчила Педріньйо обрізувати нігті на правій руці, коли Емілія просунулася у двері. Педріньйо кинув на неї погляд, що означав: «Які новини?»…

— Кирпа кличе! — відповіла Емілія так тихенько, що донна Бента не чула.

«Навіщо?» — запитав Педріньйо знову поглядом.

— Треба допомогти їй убратися до зустрічі гостей. Цього разу донна Бента почула слово «убратися» і, зсунувши окуляри на чоло, запитала:

— Що це за прибирання, Педріньйо?

— Нічого особливого, бабусю. Просто ми запросили в гості наших друзів з Країни Казок.

— Добре, йди, — сказала донна Бента, обрізавши останній ніготь на правій руці Педріньйо. — Тільки перш ніж гостей приймати, піди-но вмийся. Ти, видно, поїв плодів манго, і у тебе залишилися величезні жовті вуса.

— Так це ж навмисно, бабусю, — вигадав Педріньйо. — я хочу бути представлений гостям як Принц Манговий Вус!..

Коли Педріньйо ввійшов до кімнати Кирпи, там уже захопилися прибиранням.

— А запрошення ж ти не забула розіслати?

— Атож, звісно, не забула. Я надіслала з тим колібрі, який щодня прилітає на наш рожевий кущ. Я підійшла до нього і запитала: «Читати вмієш?» — «Вмію!» — відповів цей розумник. «Тоді ось візьми листи в дзьобик і рознеси по адресах». Він узяв листи і — прхх! — спурхнув і полетів.

— А кого ти запросила?

— Та всіх, про кого ми читали в казках: Кагляночку, Білосніжку, Хлопчика-Мізинчика… ну геть усіх!

— А Аладдіна з чарівною лампою не проминула?

— Звичайно, не проминула. І Аладдіна, і Кота в Чоботях. Навіть Синю Бороду запросила.

Педріньйо був невдоволений.

— Це чудовисько? Навіщо? Бабуся помре зі страху!

— Та ні ж бо, нічого, — заспокійливо сказала Кирпа. — Я йому надіслала дуже сухе запрошення, гадаю, не прийде. А навіть якщо прийде, ми у нього перед носом двері зачинимо, та й край. Мені, розумієш, кортіло подивитися, чи дуже синя у нього борода, чи це люди перебільшують…

— Можливо й перебільшують, — промовив Педріньйо.

Вирішили на час свята розподілити обов’язки. Графа підвісили на мотузку до віконної рами, щоб він, користуючись біноклем донни Бенти, спостерігав шлях.

— Як побачите вдалині хмару куряви, повідомте. А я піду пошукаю Рабіко.

Маркіз з’явився неохоче, бо йому довелося перервати їжу; рильце його ще було замурзане маніоковою кашею, і він поспіхом щось дожовував по дорозі. Педріньйо зав’язав йому на хвості великий червоний бант, а на вуха підвісив сережки з плодів арахісу.

— Станеш біля дверей, маркізе, зрозумів? І зустрічатимеш гостей. Як почуєш, що стукотять, запитай: «Хто?», відчини і оголоси: сеньйор такий-то чи сеньйора така-то. Зрозумів? І, будь ласка, шануйся, а головне, не з’їж часом своїх сережок…

Емілія так завзято підмітала підлогу щіточкою від клею, що Кирпа втрутилася:

— Досить, Еміліє! Ти так підлогу протреш. Піди вмийся і одягнись у своє плаття трав’яного кольору з помаранчевими розводами. І відпочинь. Ти сьогодні чогось бліда.

Лялька гордо випросталася і — туп-туп-туп — затупотіла одягатися. Як тільки вона вийшла, граф загойдався на мотузочку і, не віднімаючи від очей бінокля, спрямованого на шлях, сказав хрипким голосом мудреця:

— Я бачу вдалині хмару куряви!

— Та ні ще, графе. Рано ще. Спочатку ми снідатимемо, а після сніданку ви починайте бачити куряву, зрозуміло, сеньйоре?

Ранкову каву пили одним духом. Помітивши цю поспішність, донна Бента запитала:

— Яка сьогодні готується гра, Кирпо?

— Зовсім не гра, бабусю. Буде найсправжніше свято, от побачиш. І гості все принци, та принцеси, та феї…

— Чудово, — сказала донна Бента, — тільки от що: мені треба написати листа моїй