Еріх Марія Ремарк - Час жити і час помирати

Похолодало, небо всіяли великі зорі. Кожен їх ненавидів; вони провіщали добру погоду для літаків. Природа сама по собі для них уже давно не означала нічого іншого, крім поняття, пов’язаного з війною. Захист або загроза.

Почали вантажити поранених. Трьох одразу ж винесли назад. Вони були мертві. Ноші залишилися на платформі. На мертвих ковдр не було. Ніде ані вогника.

Потім настала черга поранених, які могли рухатись, їх перевіряли прискіпливо. «З ними ми не пройдемо, — думав Гребер. — їх надто багато. Поїзд переповнений». Він похмуро вдивлявся в ніч. Серце калатало. Десь над головою гули літаки. Він знав, що це німецькі, але однаково боявся. Він боявся тут куди більше, ніж на фронті.

— Відпускники! — почулося нарешті.

Група кинулася до поїзда. Знову з’явилася польова поліція. Пополудні, під час останньої перевірки, кожен одержав талон, який тепер повинен був здати. Вони полізли у вагон. Там уже сиділо кілька поранених. Від» пускники товпилися й штовхались. Пролунала команда. Всі мусили вилізти й вишикуватись. Тоді їх повели до сусіднього вагона, в який також уже пробралися поранені. Оголосили посадку. Гребер знайшов місце посередині. Він не хотів сідати кодо вікна. Він знав, що можуть накоїти осколки.

Поїзд стояв. В купе було темно. Всі чекали. На плат* формі все стихло, але поїзд не рухався. З’явилося двоє польових жандармів, що вели посередині якогось солдата. Вагон поминула група росіян, які несли ящики з боєприпасами. Потім, голосно розмовляючи, пройшло кілька есесівців. А поїзд усе ще не рушав. Поранені почали лаятись. Вони мали право на це. Тепер з ними уже ніхто не міг нічого вчинити.

Гребер прихилився головою до стінки. Він хотів заснути й прокинутися тоді, коли поїзд уже їхатиме, але це йому не вдалося. Він прислухався до кожного звуку. Бачив у темряві очі супутників. Слабке світло, відбиваючись від снігу, проникало у вікно й блищало в їхніх очах. Але його було замало, щоб розгледіти обличчя. Лише очі. Купе сповнював морок і неспокійні очі, а серед них мертво біліли пов’язки.

Поїзд рушив і одразу ж знову став. Пролунали вигуки. Перегодя грюкнули двері. На платформу винесли двоє нош. «Двома мертвими більше. Двома місцями більше для живих, — подумав Гребер. — Коли б тільки в останню мить не прибули нові поранені і нам не довелось забиратися геть!» Всі думали про те саме.

Поїзд знову смикнувся. За вікном повільно попливла платформа. Польові жандарми, полонені, есесівці, штабелі ящиків. І раптом зору відкрилася рівнина. Всі подалися вперед. Вони ще не йняли віри. А що, коли поїзд знов зупиниться? Але він котився, котився, і поступово судорожне посмикування перетворилося в ритмічний рух. З’явилися танки й гармати. Солдати, що проводжали очима' поїзд. Гребер відчув себе враз страшенно стом-. леним. «Додому, — думав він. — Додому! О боже, я ще не наважуюсь радіти».

Зранку йшов сніг. Зупинилися на якійсь станції, щоб напоїти поранених кавою. Станція лежала на околиці містечка, від, якого мало що зосталося. Повиносили мертвих. Почали переформовувати поїзд. Гребер з кухлем ерзац-кави наздогнав свій вагон. Виходити вдруге, по хліб, він не важився.

Ешелоном пішли патрулі, виловлюючи легкопоране-них, які мали залишитись у місцевому госпіталі. Звістка миттю облетіла вагони. Поранені в руку кинулися до туалетів, щоб сховатися. Кожен намагався відвоювати собі місце. З люттю і відчаєм вони витягували тих, які намагалися зачинити за собою двері.

— Йдуть! — крикнув хтось зненацька па платформі.

Клубок людських тіл розпався. Двоє посідали на унітази й зачинили двері. Один з поранених, який, під час бійки упав на підлогу, з жахом дивився на свою руку в гіпсі. Невеличка червона пляма ставала все більшою. Ще один відчинив двері, що виходили на протилежну платформу, і через силу сповз прямо в сніговий замет. Він стояв, припавши всім тілом; до вагона. Решта залишилися сидіти.

— Зачиніть двері,—сказав хтось, — а то вони одразу здогадаються.

Гребер зачинив. На мить він побачив крізь снігову завію бліде обличчя солдата, що причаївся біля вагона.

— Я хочу додому, — сказав поранений із закривавленою пов’язкою. — Двічі я потрапляв до цих проклятих польових госпіталів, і щоразу мене посилали назад, без відпустки на лікування. Я хочу на батьківщину.

Він з ненавистю дивився на здорових відпускників. Ніхто до нього не обзивався. Минуло чимало часу, поки прийшли патрулі. Двоє з них перевіряли купе, інші стерегли на платформі поранених, яких уже спіймали. Один з патрульних був молодий фельдшер. Він недбало проглядав довідки про поранення.

— Виходьте, — спокійно говорив він, беручи до рук уже інший папірець.

Один з поранених залишився сидіти. Це був невеличкий, сивий чоловік.

— Вимітайтеся, діду, — повторив наказ жандарм, що йшов слідом за фельдшером. — Ви що, не чули?

Чоловік не вставав. У нього було перев’язане плече.

— Геть звідси! — гримнув жандарм.

Чоловік не поворухнувся. Він стиснув губи і дивився перед себе, немовби нічого не розуміючи. Жандарм зупинився перед ним, широко розставивши ноги.

— Чекаєш на особливе запрошення, так? Встати!

Чоловік усе ще поводився так, ніби нічого не чув.

— Встати! — проревів жандарм не своїм голосом, — Ви що, не бачите, що з вами розмовляє начальство! Захотілося до військово-польового суду, чоловіче?

— Спокійно, — сказав фельдшер. — Все треба робити спокійно.

У нього було рожеве обличчя без вій.

— У вас кров, — звернувся він до солдата, що брав участь у бійці коло туалету. — Вас потрібно перев’язати. Вийдіть.

— Я… — почав був солдат, але тут побачив другого жандарма, що саме увійшов до вагона і, взявши сивого чоловіка попід руки, допомагав товаришеві відірвати його від лавки. Чоловік зойкнув, але обличчя його залишалось непорушним. Тоді другий жандарм ухопив його на оберемок, мов легенький клунок, і витяг з купе. Він робив це без зла, абсолютно байдуже. Чоловік більше не кричав. Він зник у натовпі на платформі.

— Ви щось хотіли? — перепитав фельдшер.

— Я вже не Поїду далі після перев’язки, пане лікарю? — звернувся до нього закривавлений солдат.

— Це ми побачимо. Можливо, й поїдете. Але спершу треба зробити перев’язку.

Солдат вийшов. На обличчі його був відчай. Він назвав фельдшера лікарем, але й це не допомогло. Жандарм поторсав двері в туалет.

— Так і є,— сказав він презирливо. — їм більше нічого не спадає на думку. Завжди те саме. Відчиняй! — скомандував. — Швидше!

Двері відчинились. Один солдат вийшов.

— Усе хитруєте, еге ж? — гримнув жандарм. — Навіщо замкнулися? Закортіло погратися в схованки?

— У мене пронос. По-моєму, туалет саме для цього й існує.

— Та невже? Прямо-таки зараз? І я повинен у це вірити?

Солдат розкинув поли шинелі. Всі побачили залізний хрест першого ступеня. Солдат глянув на груди жандарма, де не було