Еріх Марія Ремарк - Час жити і час помирати

— Повезло, — повторив писар. — Такий шарварок і — відпустка!

— Я ж не вибирав час.

Гребер повернувся до погреба. Він уже втратив був усяку надію на відпустку І тому завчасно не спакувався. Та й пакувати, власне, не було чого. Миттю постягував докупи свої речі. Серед них була емальована російська іконка, яку він хотів подарувати матері. Він її підібрав десь по дорозі.

Йому знайшлося місце на санітарній машині. Переповнене пораненими авто потрапило в занесену снігом яму, запасного водія викинуло з кабіни, й він зламав собі руку. Гребер сів на його місце.

Машина поїхала дорогою, яка була позначена кілками та солом’яними віхами й проходила поза селом. Гребер побачив свою роту, що вишикувалася на сільському майдані перед церквою.

— А он тим доведеться йти вперед, — сказав водій. — Знову в бій. Бідолахи! Чоловіче, звідки в росіян стільки артилерії?

— Так…

— Танків у них теж повно. Звідки раптом?

— З Америки, або з Сибіру. Там у них заводів, кажуть, хоч греблю гати.

Водій обминув вантажну машину, яка застрягла.

— Росія надто велика.'Надто велика, кажу тобі. В ній не важко й пропасти.

Гребер кивнув і поправив краги. На мить він здався сам собі дезертиром. На сільському майдані стоїть його рота, а він їде в тил. Сам. Інші залишаються, а він їде. Вони підуть на фронт. «Але ж я заслужив, — думав Гребер. — І Рає так сказав. Та що тут розмірковувати? Просто мені' страшно, що мене хтось наздожене й поверне назад».

Через кілька кілометрів вони побачили машину з пораненими, яка з’їхала на узбочину і загрузла в снігу. Зупинились і оглянули своїх поранених. Двоє померло.

Вони їх зняли і на їхнє місце взяли трьох з машини. Гребер допомагав переносити. У двох були ампутовані кінцівки, третій був поранений в обличчя, він міг сидіти. Ті, що залишалися, лаялись і кричали. Вони лежали на ношах і для них місця не знайшлося. їх пригнічував страх, властивий усім пораненим: а що, коли в останню мить війна наздожене їх знову?

— Що сталося? — запитав водій шофера машини, що загрузла.

— Зламалася вісь.

— Вісь? У снігу?

— Кажуть, один навіть зламав собі пальця, колупаючись у носі. Ти не чув про таке, молокососе?

— Чув. Усе-таки тобі хоч трохи пощастило, що справжня зима минулася. Тут усі позамерзали б.

Вони поїхали далі. Водій відкинувся на сидінні.

— Місяців зо два тому і зі мною таке було, — сказав він. — Коробка передач підвела. Ледве повзли. Люди попримерзали до нош. Нічого не можна було вдіяти. Шестеро ще жило, коли ми, нарешті, приїхали. Руки, ноги, носи, звичайно, повідморожували. Бути пораненим в Росії та ще взимку — це не жарт, — Він дістав жувальний тютюн і відкусив шматок. — А ходячі поранені! Тим довелося йти пішки. Вночі, в холод. Накинулися були на нашу машину. Пообліплювали дверцята й приступки, немов бджоли. Довелося їх поскидати.

Гребер неуважно кивнув і озирнувся. Села вже йе видно було. Воно сховалося за сніговим заметом. Не існувало більше нічого, крім неба та рівнини, якою вони їхали на захід. Був полудень. Сонце тьмяно світило крізь сіру запону. Сніг ледь-ледь блищав. І раптом у грудях Гребера щось прорвалося — гаряче й нестримне; він уперше відчув, що врятувався, що віддаляється від смерті все далі й далі. Він відчував це, дивлячись на * розбиту снігову дорогу, що метр за метром зникала під колесами машини; метр за метром віддалявся він від небезпеки — на захід, на батьківщину, в незбагненне життя, що чекало на нього там, за рятівним горизонтом.

Перемикаючи швидкість, водій ненароком штовхнув його. Гребер здригнувся. Він обмацав кишені й дістав пачку сигарет.

— На, — сказав він.

— Мерсі,— відповів водій, не глянувши. — Я не палю. Лише жую.

Вузькоколійка не працювала. Невеличкий, замаскований вокзал стояв на осонні. Від кількох будинків, які були довкола, мало що залишилося; замість них побудували кілька бараків, пофарбували їхні дахи та стіни в захисний колір. На колії стояли залізничні вагони. Російські полонені щось перевантажували в них. Вузькоколійка сполучалася тут з ширококолійною магістраллю.

Поранених перенесли в один з бараків. Ті, що могли рухатись, посідали на саморобні грубезні лави. Прибуло ще кілька відпускників. Вони старалися не показуватись нікому на очі — боялися, що їх побачать і відішлють назад.

День видався якийсь млявий. Бліде світло, відбиваючись від снігу, гралося саме з собою. Здалеку долинав гуркіт авіаційних моторів. Але не з повітря; отже, десь поруч, мабуть, був захований аеродром. Пізніше над вокзалом пролетіла ескадрилья літаків і почала набирати висоту, аж поки стала схожою на зграйку жайворонків. Гребер задрімав. «Жайворонки, — думав він. — Мир».

їх налякали двоє польових жандармів.

— Документи!

Жандарми були здорові, міцні і впевнені в собі, як люди, котрим не загрожує небезпека. Уніформа сиділа на них бездоганно, зброя блищала, і кожен з них важив щонайменше на кілограмів десять більше, ніж будь-який відпускник.

Солдати мовчки подіставали свої відпускні. Перш ніж повернути, жандарми пильно й прискіпливо вивчили їх. Потім звеліли показати солдатські книжки.

— Харчуватиметесь у бараці номер три, — сказав нарешті старший. — Та добре вимийтесь. Який у вас вигляд! Ви що, хочете приїхати на батьківщину, як свині?

Гурт попрямував до третього барака.

— Прокляті собаки-шукачі! — вилаявся зарослий чор-ною щетиною чоловік. — Повідгодовували пики — й подалі од фронту. Поводяться з нами, наче ми злочинці.

— Під Сталінградом вони десятками розстрілювали як дезертирів тих, хто відставав від свого полку, — сказав інший.

— Ти був під Сталінградом?

— Якби я був під Сталінградом, то не сидів би зараз отут. З того котла не вибрався жоден.

— Послухай-но, — промовив літній унтер-офіцер. — На фронті можеш патякати шо завгодно. Але тут усе по-іншому. Відтепер краще заткни пельку, коли не бажаєш собі зла, ясно?

Вони стали зі своїми казанками в чергу. Чекати довелося не менш як годину. Ніхто не відходив. Було холодно, але всі чекали. Вони вже до цього звикли. Нарешті одержали по ополонику супу, в якому плавало трохи м’яса, овочів та кілька картоплин.

Чоловік, що не був під Сталінградом, пильно озирнувся навколо.

— Хотів би я знати, чи й жандармів так годують?

— Чоловіче, тобі не все одно! — презирливо зауважив унтер-офіцер.

Гребер їв суп. «Принаймні хоч. теплий, — думав він. — Удома їстиму інше. Мати приготує. Можливо, навіть почастує смаженою ковбасою з цибулею й картоплею і малиновим пудингом з ванільним соусом».

Вони змушені були чекати до ночі. Польові жандарми ще двічі перевіряли їх. Поранені прибували й прибували. З кожною новою групою відпускники нервували все більше. Вони боялися, що їх тут залишать. Нарешті, після півночі, сформували поїзд.