Наталія Миколаївна Яковенко - Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст.

за княжіння Володимира і Ярослава, вражає. Тим-то логічно вмотивованою видається патетика проповіді "Слово про закон і благодать", зверненої до Ярослава та його родини майбутнім Київським митрополитом, а на той час пресвітером княжої церкви Спаса на Берестові Іларіоном:

Похвалимо ж і ми по силі нашій малими похвалами велике і дивне створившого – нашого учителя і наставника, великого кагана нашої землі Володимира, онука старого Ігоря, сина славного Святослава, які в роки володарювання свого мужністю і хоробрістю уславилися в країнах багатьох. І понині перемоги і могутність їх споминаються і прославляються. Адже не в слабкій і безвісній землі володарювали, а в Руській, що знана й чувана є в усіх чотирьох кінцях землі!

У згаданій проповіді Іларіон уперше наголошує на "столичній" функції Києва. Для попередньої, язичницької ментальності поняття "столиці" не існувало: оскільки держава персоніфікувалася з особою володаря, то "столиця" містилася там, де резидував він сам. Тож ідея "столиці", як і згадана вище розбудова Києва, навіяна паралеллю з Константинополем. Проте саму постановку питання можна розцінити як перший сигнал відщеплення у свідомості підданих персони володаря від інституту держави.

Ще виразнішим кроком на шляху деперсоніфікації влади стала поява з ініціативи Ярослава Мудрого першого писаного зводу законів – Руської Правди. Ясно, що регулювання конфліктів між вільними, рівноправними мужами здійснювалося в родоплемінному суспільстві і раніше, виходячи з усного Закону, який тлумачили жерці. З розвитком ранньодержавних відносин цей Закон став першим джерелом для норм писаного права; останнє серед германських народів Західної Європи позначалося латинською назвою Lex (досл. закон, у традиційному перекладі – правда), а серед слов'ян – словом Правда. Згідно з Новгородським літописом, Ярослав, утвердившись після смерті батька і боротьби з братом Святополком на київському престолі, відправив додому загін новгородців, на який спирався, здобуваючи Київ, зі словами: "По се грамоте ходите, якоже списах вами, такоже держите". Далі в літописі під заголовком А се есть правда руская вміщений текст так званої Правди Ярослава з 18 статей, яка визначала способи покарання різноманітних злочинів проти особи – від кровної помсти за вбивство до штрафів за обиду.

Ще за життя Ярослава Мудрого (вірогідно, після 1036 р.) згадані статті були доповнені двома княжими уставами про нормування збору судових штрафів за обиду та крадіжки, а невдовзі після його смерті (1054) Ярославові сини прийняли важливе доповнення, замінивши кровну помсту викупом (пізніші юридичні пам'ятки назвуть його головничьство). Врешті, додатки першої чверті XII ст., що регулювали кредитно-боргові зобов'язання, остаточно оформили загальний звід законів, відомий під назвою Поширена Руська Правда. Її норми застосовувались на всій території Київської Русі і після її розпаду: старе руське право, як буде ширше показано далі, почало витіснятися у Галичині лише з 30-х років XV ст., на українських та білоруських землях Великого князівства Литовського – у 40-60-х роках XV ст., а на території Московського Великого князівства – після затвердження Судебника 1497 р.

Як і в згаданих вище ранніх юридичних пам'ятках інших народів, у Руській Правді над правовою думкою ще тяжіє архаїчна процесуальна символіка з язичницькими уявленнями про суть злочину й кари. Однак деталізація норм регулювання кримінальних, спадкових, родинних та власницьких відносин показує, що людина, соціалізуючись як індивід, вже помітно звільнилася від опіки роду. Нагляд же за дотриманням норм співжиття забезпечувала княжа влада: її адміністративно-судовий апарат був уповноважений чинити суд і правду іменем князя.

Боротьба князів за київське причастя (ХІІ-ХІІІ ст.)

Ярославові Мудрому довелося здобувати київський престол у драматичній боротьбі з братами, однак в цілому його княжіння проминуло без внутрішніх конфліктів. Помираючи (1054), він розділив заповітом гради між своїми п'ятьма синами. Проте братерство і любов, що мали єднати членів княжого дому, автоматично переносячись на єдність території як спільного об'єкту владарювання, не витримали перевірки часом. Уже наприкінці XI – на початку XII ст. можемо відзначити нове сприйняття князями підвладних територій, що спиралося на відчуття індивідуальної власності. Наростаюче множення родових гілок, кожна з яких поступово почала усвідомлювати себе окремим родом, ввело у міжкнязівські відносини поняття отчини – землі, на якій утвердилося те чи інше відгалуження роду. Тож зібравшись у 1097 р. на свій перший з'їзд (снем), Ярославлі онуки прийняли власний ряд (угоду), за яким спільна доти отчина розпадалася на три відокремлених отчини старших ліній Ярославового дому – Ізяславичів, Святославичів і Всеволодовичів. Так був уперше проголошений принцип спадкового володіння підвладними територіями: Кождо да держить отчину свою.

Рішення Любецького з'їзду 1097 р. утверджувалися в багатьох сум'яттях і переміщеннях. Проте загалом з середини – другої половини XII ст. засади розподілу виглядали вже доволі усталеними. За правнуками старшого з Ярославичів – Ізяслава – утвердилося Турівське князівство, згодом розділене на Турівську і Пінську половини, котрі, своєю чергою, подрібнилися на ще менші уділи-отчини з центрами у містах Волинського Полісся – Степані, Четвертні, Городні, Дубровиці, Несвіжу. Їхні власники під іменами князів Несвізьких, Городенських, Степанських та ін. згадуються в джерелах кінця XIII–XIV ст., поволі вигасаючи (виняток склав рід Четвертинських, з представниками якого ми ще зустрінемося на сторінках цього нарису в набагато пізніші часи).

За родом другого брата – Святослава Ярославича – закріпилося Чернігівське князівство. Від імені Святославового сина Олега ця – чернігівська – гілка стала зватися Ольговичами. У XIII–XIV ст. чернігівські Ольговичі поклали початок розгалуженій спільноті власників дрібних уділів у північній частині старого Чернігівського князівства – Сіверщині; з них вийшло багато відомих російських родин, як Волконські, Оболенські, Трубецькі, Карачівські, Одоєвські, Борятинські та ін.

Нащадки київського князя Володимира Мономаха (1113–1125), сина третього зі старших Ярославичів Всеволода, започаткували два потужних родових коліна – Мономаховичів Юрійовичів та Мономаховичів Мстиславичів. Перші після Юрія Долгорукого (пом. 1157) перетворилися на династичних правителів Володимиро-суздальського князівства – історичного ядра майбутньої Московської держави (їхнім останнім представником на московському троні був син Івана Грозного цар Федір Іоанович, який помер 1598 р.). Лінія Мономаховичів Мстиславичів, онуків і правнуків київського князя Мстислава Великого (1125–1132), лягла в основу аж трьох знаменитих гілок – волинської, смоленської і ярославської. Найстарша з них, волинська – це галицько-волинська династія Романовичів, що вигасла у 20-х роках XIV ст. (з неї ж традиційно виводять і пізніші волинські княжі роди Острозьких та Заславських).

Процес "приватизації" колективної спадщини Рюриковичів після смерті Ярослава Мудрого протікав вельми інтенсивно: до середини XII ст. на території Русі сформувалося близько 15 більших князівств, кожне з яких жило по суті самостійним політичним життям, лише номінально визнаючи старійшинство великого київського князя. Однак парадоксом було те, що, чим далі відходили один від