Ернест Міллер Хемінгуей - Твори в 4-х томах. Том 1

пам'ятаєте ту гавань. І скільки там при березі плавало всякої всячини. Уперше в моєму житті дійшло аж до такого, що все те почало мені снитися. Жінки, що народжували дітей, — то ще нічого, як порівняти з тими, що з мертвими немовлятами на руках. Родили і там, ще й як. Дивно тільки, що так мало їх помирало. Накриєш, було, її чимось — і нехай собі як знає. Вони завжди забивалися в найтемніші закапелки трюму й там родили. Аби тільки їх забрали з пірса, а далі їм уже до всього було байдуже.

Та й греки показали себе молодцями. Коли евакуювалися, вони привели на берег свою в'ючну худобу, а що забрати з собою її не могли, то просто поперебивали мулам передні ноги й поскидали їх у воду на мілке. Отак і покинули всіх з перебитими ногами на мілководді. Приємно було все те бачити. Повірте моєму слову, страх як приємно.

І

Усі були п'яні. П’яна була ціла батарея, що посувалася потемки дорогою. Ми простували до Шампані. Наш лейтенант раз у раз повертав коня з дороги в поле й казав йому: «Оце я п’яний, скажу тобі, mon vieux [3]. Ну й налигався ж я». Так ми посувалися потемки дорогою цілу ніч, і ад’ютант їхав верхи поряд з моєю кухнею і без кінця торочив: «Погасіть вогонь. Це небезпечно. Нас помітять». Ми були за п’ятдесят кілеметрів від фронту, а ад'ютанта непокоїв вогонь моєї кухні. Це було тоді, як я служив старшиною кухонної обслуги.

ІНДІАНСЬКЕ СТІЙБИЩЕ

До берега озера був припалений ще один човен. Двоє індіанців стояли й чекали.

Нік з батьком сіли на кормі, індіанці зіпхнули човен на воду, один з них скочив на ніс і сів веслувати. Дядько Джордж умостився на кормі другого човна, яким припливли індіанці. Молодий індіанець відштовхнув човен від берега й узявся за весла.

Обидва човни відчалили вже потемки. Нік чув десь попереду, в тумані, рипіння кочетів другого човна. Індіанці веслували короткими, уривчастими рухами. Нік майже лежав, відхилившись назад, і батько обіймав його рукою за плечі. На воді було холодно. Індіанець у їхньому човні веслував щосили, але і другий човен усе віддалявся в тумані попереду.

— Куди ми їдемо, тату? — спитав Нік.

— До індіанського стійбища. Там тяжко захворіла одна індіанка.

— Он що, — мовив Нік.

На тому боці затоки другий човен уже стояв носом на піску. Дядько Джордж курив у темряві сигару. Молодий індіанець витяг їхній човен на берег. Дядько Джордж дав обом індіанцям по сигарі.

Вони рушили від берега через вогку росяну луку слідом за молодим індіанцем, що ніс засвічений ліхтар. Потім зайшли в ліс і один за одним попростували стежкою, аж поки опинилися на дорозі-просіці, що вела ген на пагорби. Там було не так темно, бо обабіч дороги тягся широкий поруб. Молодий індіанець спинився, загасив ліхтар, і вони рушили далі тією просікою.

Потім вони повернули в бік від дороги, і до них з гавкотом кинувся собака. Попереду вже видніло світло в хижах, де мешкали індіанці-кородери. Звідти вибігло ще кілька собак. Проводирі нагнали їх назад. У вікні найближчої до дороги хижі світилося. На порозі стояла стара індіанка з лампою в руках.

У хижі на дощаному помості лежала молода індіанка. Вона вже два дні ніяк не могла розродитися. Всі старі жінки стійбища клопоталися коло неї. А чоловіки подалися геть, де не чути було її крику, й сиділи собі край дороги, курили люльки. Саме тоді, як Нік та двоє індіанців-проводирів слідом за Ніковим батьком і дядьком Джорджем зайшли до хижі, жінка закричала знову. Вона лежала на нижньому помості, і її великий живіт віддимався під стьобаною ковдрою. Голова її була відхилена вбік. На верхньому помості над нею лежав її чоловік. Три дні тому він тяжко поранив собі ногу сокирою. Він лежав і курив люльку. В хижі стояв важкий нездоровий дух.

Ніків батько звелів поставити на вогонь воду і, поки вона грілася, заговорив до Ніка.

— Ця жінка, Ніку, має народити дитину, — мовив він.

— Я знаю, — озвався Нік.

— Ні, не знаєш, — сказав батько. — Ось послухай. Те, що з нею діється, називається переймами. Дитина хоче народитись, і вона хоче її народити. Всі її м'язи раз у раз силкуються допомогти дитині вийти. Ось у ці хвилини вона й кричить.

— Зрозуміло, — сказав Нік.

І саме в цю мить жінка закричала знову.

— Ой тату, а не можна дати їй чогось, щоб вона не кричала? — спитав Нік.

— Ні. Я не маю нічого, що тамувало б біль, — відказав батько. — До того ж її крик нічого не означає. Ось я просто не чую його, бо він нічогісінько не означає.

Чоловік індіанки, що лежав на верхньому помості, відвернувся до стіни.

З кухні визирнула літня жінка й зробила знак лікареві, що вода вже гаряча. Ніків батько перейшов туди й вилив половину води з великого казана в миску. У воду, що лишилася в казані, він поклав якісь речі з розгорнутого носовичка.

— Це треба прокип'ятити, — сказав він і, нахилившись над мискою з гарячою водою, почав намилювати руки бруском мила, що його привіз із собою. Нік дивився, як батькові руки труться одна об одну, вкриваючись мильною піною. Батько мив руки довго й дуже ретельно і водночас говорив:

— Бачиш, Ніку, взагалі-то діти мають виходити голівкою вперед, але часом трапляється інакше. І тоді вони завдають усім чимало клопоту. Можливо, мені доведеться оперувати цю жінку. Зараз побачимо.

Упевнившись, що руки вимито як слід, він повернувся до помосту й узявся до діла.

— Зроби ласку, Джордже, відгорни ковдру, — сказав він. — Я не хочу до неї доторкатись.

Потім, коли він почав робити операцію, дядько Джордж і три індіанці тримали жінку, щоб не пручалася. Вона вкусила дядька Джорджа за руку, і той сказав: «От бісове поріддя!» — а молодий індіанець, що віз його в човні, засміявся. Нік стояв поруч батька й тримав миску. Все те тривало досить довго.

Нарешті батько підняв дитину, плеснув її по задку, щоб вона почала дихати, й передав старій індіанці.

— Бачиш Ніку, хлопчик, — мовив він. — Подобається тобі бути помічником лікаря?

— А чого ж, — відказав Нік. Він дивився вбік, щоб не бачити, що робить батько.

— Ну от. Оце й усе, — сказав батько і вкинув щось у миску.

Нік і не глянув туди.

— А тепер, — провадив батько, — лишилося тільки накласти шви. Ти, Ніку, хочеш дивися, хочеш ні. Я маю зашити розтин.