Всеволод Зіновійович Нестайко - В Країні Сонячних Зайчиків

й таке інше. Лише непрозорі речі можуть перепинити їм дорогу, та зайчики спритно обминають або перестрибують їх.

Минуло кілька хвилин, і братик Сяйвик знову з'явився на березі.

— Ходім! — Він сміливо і впевнено повів Веснянку через річку.

ЗУСТРІЧ З ДАВНІМИ ЗНАЙОМИМИ

Перебрівши річку, Веснянка побачив невеселу картину. Дерева навколо мали жалюгідний вигляд. Безсило звисали гілки, зламані чиєюсь шкідницькою рукою, кора була порізана ножами і рябіла від усяких чортиків та нехороших слів. На землі валялися видрані пташині гнізда і побиті яєчка. А на білосніжній корі старої берези був вирізаний череп з ножем у зубах — герб Хуліганії. І Веснянка зрозумів, що тут уже похазяйнували хуліганці.

Небо починало ясніти. Наближався ранок. Ліс прокидався, защебетали невидимі серед листя пташки, застукотів по корі невтомний трудяга-дятел і застогнала, заплакала вдалині іволга.

— Ех, не встигнемо ми дійти, — позіхнувши, сказав братик Сяйвик. — Зараз світанок, і мені треба зникати. Ну, нічого. Он, бачиш, у столітньому дубі велике дупло? Заберись туди, відпочинь, поспи, а ввечері я прийду і рушимо далі. До речі, в дуплі є горіхи, поснідай, адже ти зголоднів. Дупло належить білці Вивірці, там у неї продовольчий склад. Та білка не сердитиметься, вона моя добра знайома… В дуплі тобі буде безпечно. Тільки не виглядай — побачать хуліганці, схоплять — матимеш великі неприємності. Ну, бувай здоровий. До вечора!

І братик Сяйвик почав блякнути, танути і незабаром зник.

Веснянка забрався в дупло. Там було тепло, зручно й досить просторо. В кутку лежала ціла купа смачних лісових горіхів та кедрових шишок. Насамперед Веснянка, звичайно, досхочу наївся горіхів, потім скрутився калачиком і заснув. Так уже сталося, що день у нього обернувся на ніч, а ніч на день. Вночі він ходив, діяв, а вдень спав.

Снився Веснянці знову пан Морок, він погрожував, щось кричав, але, прокинувшись, Веснянка геть усе забув. Прокинувся Веснянка від якихось голосів. Був день, але похмурий, не сонячний. Все небо затягло хмарами, ніби великою сірою ковдрою.

Під дубом хтось голосно розмовляв. Голоси були грубі, неприємні, але здалися Веснянці дуже знайомими. Хлопець не витримав і обережно визирнув з дупла. І що ж ти думаєш? Під дубом стояли давні Веснянчині знайомі — хуліганці Біль Каналія, Джон Дибуль і Том Павук. Дибуль своєю величезною волосатою рукою держав за вуха зайця — не місячного і не сонячного, а звичайнісінького сірого зайця, — смикав його вгору і промовляв:

— Танцюй! Танцюй, бо вуха одірву.

Але заєць не хотів танцювати. Він тільки мовчки поглядав на своїх мучителів червоними від ненависті очима і намагався вкусити Дибуля за руку. А ще кажуть, що зайці лякливі й слабохарактерні.

— Ага, не хочеш! То я тебе зараз заріжу! Шашлик із тебе зроблю! Ти в мене на сковорідці затанцюєш! — скрикнув Дибуль і вихопив з-за пояса ніж. Павук і Каналія весело зареготали.

Веснянка забув про обережність, забув про все на світі. Хіба він міг допустити, щоб на його очах сталося вбивство! Схопивши велику шишку, Веснянка з усієї сили жбурнув її в Дибуля. Шишка влучила Дибулю просто в ніс.

— Вва-вай! — скрикнув Дибуль від болю і випустив зайця. Заєць кинувся у кущі і втік.

— Він там, він там, у дуплі! — вереснув Біль Каналія Хоча в Каналії було лише одне око, проте це одне око бачило більше за деякі чотири.

— Хто там, хто? — зойкнув Павук.

— Якийсь хлопчисько! — горлав Каналія. — Я його бачив. Якийсь нікчемний хлопчисько!

— Ну, зараз ми йому!.. На шматочки! На шматочки! — люто заревів Джон Дибуль, все ще плачучи від болю. — Павук, лізь на дерево.

Павук, обхопивши товстий стовбур своїми довгими чіпкими руками, подряпався вгору. Дибуль та Каналія його підсаджували. Веснянка зрозумів, що справи його кепські. Але він вирішив дорого продати своє життя. Схопивши горіхи й шишки, він почав щосили жбурляти ними в хуліганців. Шишки градом посипалися вниз, горіхи дзвінко розколювалися на лобах хуліганців, набиваючи їм величезні сині гулі. Павук звалився з дерева. Дибуль та Каналія теж попадали на землю, закриваючи голови руками, ойкаючи й айкаючи. Та хоч як багато було горіхів і шишок у дуплі, незабаром вони кінчилися. До того ж Веснянка був лише маленький хлопчик, а хуліганці — здоровенні дядьки. І коли Веснянці вже нічим було оборонятися, Павук заліз-таки на дерево, схопив своєю кістлявою рукою Веснянку за карк і витяг з дупла.

— Диви, та це ж той самий хлопчисько, що втік од нас! — загорлав Біль Каналія.

— Це ж через нього ми заблудили і ледве вибралися з лісу, — заверещав Том Павук. — Треба його негайно зарізати! Як курча!

— Ні,— заревів Джон Дибуль, — цього мало. Це дуже благородно. Я найбільше постраждав через нього. Мій бідний ніс зазнав жорстокого удару. Дивіться, на що він перетворився — мій любимий ніс, один з кращих носів Хуліганії! Чим я тепер хропітиму вночі? Що я тепер соватиму не у свої справи? Я боюсь, що не зможу навіть нюхати табаку! Ні! Треба придумати цьому шелегейдикові таку кару, щоб він і на тому світі нас згадував. Ми кинемо його в печеру «Тридцять три лиха», і він сидітиме там, доки ми не вирішимо, як його покарати.

Слова Дибуля були зустрінуті схвальними вигуками. Хуліганці поклали Веснянку у великий мішок і кудись потягли.

ПЕЧЕРА «ТРИДЦЯТЬ ТРИ ЛИХА»

Нарешті Веснянка відчув, що його викидають з мішка. Він упав і покотився вниз по якихось мокрих кам'яних сходах. Грюкнули важкі дубові двері, й заскреготав залізний засув.

Веснянка був у величезній страшній печері. З високої стелі капала вода й розливалося холодне зеленкувате світло. В цьому мертвому примарному світлі рухалися по печері якісь дивовижні химерні постаті. Веснянка уважно роздивився й затремтів од жаху…

Недарма ця печера мала назву «Тридцять три лиха», тут жили хвороби. Всі хвороби, які тільки є на світі. Ось хиткою ходою пройшла мадам Скарлатина — гидка шолудива баба, з якої шкіра звисала клаптями. За нею йшла й тіпалася Лихоманка. Неподалік собачим гавкучим кашлем заходився Коклюш. Пані Ангіна з перев'язаним горлом прогулювалася під ручку з містером Грипом, який без кінця чхав. А онде три брати Тифи — Черевний, Висипний та Поворотний. Черевний Тиф весь час тримався за живіт. Висипний був увесь вкритий дрібним червоним висипом. А Поворотний то кудись ішов, то повертався назад.

У кутку всіма кольорами переливалася гидка компанія, що складалася з Жовтяниці, Краснухи, Синюхи, Чорної Віспи та Білої Гарячки. Гарячим вітром проносилася Вітрянка.

А хвороба Свинка виявилася справжнісінькою свинею і рохкала в кутку.

Одне слово, печера