Володимир Броніславович Бєлінський - Країна Моксель, або Московія. Книга 1

Московія на сотні років прирекла себе на дике, розбійне життя. Згодом на психологію московита наклали відбиток запозичення монголо-татарського інстинкту завойовника і моторошні спогади про багаторічні приниження від Орди. Так до XVI століття сформувався тип людини-завойовника, страшного у своєму неуцтві й люті.

У цьому викладі, у цих думках автора немає й сліду перекручень, як немає в них і тіні наклепу на великоросів тих часів. Якщо читачі мають сумнів, нехай відкриють книгу К. Валишевського «Іван Грозний» і переконаються, у якій страшній жорстокості жили московити в XVI столітті. Кров у Московії лилася ріками, людське життя не варте було й копійки, сорому й честі в європейському понятті не існувало. Так будувалася держава, яка мріяла про світове панування.

Далі ми простежимо вчинки й поведінку багатьох московських «хазяїв», і читач зуміє переконатися, що, викладаючи винятково факти, не прикрашаючи дійсність і не привносячи в оповідь свідому виправдувальну брехню, інакше про Московію вести мову не можна. Всепоглинаюча жорстокість і вседозволеність властиві московитові споконвічно, від першого князя Андрія Боголюбського, породженого й вихованого в суздальській землі.

Але повернімося до одвічно брехливих «великоросійських» постулатів. Щоб надалі виправдати завоювання України та інших своїх західних сусідів, московити вигадали байку про переміщення слов'янських племен із Дніпра в глухомань Московії. Мовляв, це був один народ, одне коріння і єдина історія.

Ми розуміємо, що ці вигадки постали на догоду імперії. Дивуватися не варто — бували вигадки і гидотніші, і брехливіші.

Пропоную знову звернутися до академіка О. О. Шахматова. Ось що він стверджує: «Всі історики згодні з тим, що Київська земля (Україна. — В. Б.) була повністю спустошена татарами (як і суздальська, рязанська та інші. — В. Б.): звичайно, неможливо, щоб вони перетворили її на безлюдну пустелю, але принаймні значна частина населення повинна була шукати більш безпечних поселень і, звісно, рухалася при цьому на північ (уздовж Дніпра. — В. Б.) і захід. Разом з тим залишки київського населення (українського. — В. Б.) повинні були набути зовсім іншого характеру, порівняно з колишнім часом: рубіж руської (української. — В. Б.) землі з лівого берега Дніпра переноситься на правий, і Київська земля (Україна. — В. Б.), яка зазнає постійних загроз зі сходу і півдня, стає новою межею землі руської… Подібно до того, як деревляни й дуліби відступили тоді (після вторгнення печенігів. — В. Б.)… на північ, так само після вторгнення татар населення Київської землі та, ймовірно, Волинської відлито (відійшло. — В. Б.) у Полісся (північна Київщина і сама є Поліссям)… не можна припустити відходу північно-малоруського (північноукраїнського) населення (зі своєї землі. — В. Б.)… Із XIV століття… зіставляючи свідчення мови зі свідченнями історії народу (українського. — В. Б.), — відкривається нове завдання — (повторно) колонізувати південь і південний схід… Під охороною литовських князів і київських Олельковичів, малоруси (українці. — В. Б.) рухаються в Полтавщину, що може слугувати доволі потужним аргументом проти припущення про занадто велику розрідженість південноруського (українського. — В. Б.) населення після татарської навали. Київське князівство вже в XV столітті знайшло можливість розширити свої межі до Чорного моря і Дінця; зрозуміло, що власне Київщина не могла в той час мати потребу в колоністах із Галичини або з Білорусії».

Особливо наголошую: професор Шахматов звернув нашу увагу на загрозу Києву зі сходу та з півдня. Саме така загроза при формуванні української нації існувала в X–XIII століттях. Пізніше, коли почалася навала поляків, з'явилася загроза із заходу, але на той час українська нація була сформована.

І варто не забувати ще про один фактор: після навали Батия слов'янські племена не могли мігрувати назустріч завойовникам. І пізніше, у XIV–XVI століттях, не могли волелюбні слов'янські племена з території України мігрувати в Московію у золотоординське ярмо. Незаперечна істина помітна кожному неупередженому дослідникові.

Розвалилася й ця так звана «теорія» великоросів — про переміщення слов'янського населення Подніпров'я в Московію. Дослідження академіка О. О. Шахматова спростували велику брехню. Згадаймо: саме слов'янські полки українців і литовців у 1362 році остаточно розгромили монголо-татар на Синіх Водах. Московія і її правителі ще 200 років цілували «опудало» на вірність ханові, тоді як Україна вже здобула свободу національного розвитку.

Варто також спростувати постулат про міграцію населення Новгорода і Пскова в Московію. Згадаймо, як писав псковський літописець: «вислав наших братів і сестер у місця далекі, де не бували ні батьки їхні, ані діди, ані прадіди». Тут наведено слова літописця про знищення й виселення псковитян у 1510 році. Прадавній очевидець спростував брехню великоросів.

Не витримала критики і розвалилася гіпотеза великоросів про «великоруськість» предковічного Києва і киян — полян. Її творці Погодін і Соболєвський змушені були самі відмовитися від великої примхи. Надто вже запізнилися великороси із запуском цієї брехні.

«Великоруськість» Києва О. О. Шахматов спростував такими словами:

«Ми повинні рішуче відкинути думку про те, що Київщина була в давнину населена не предками сучасних малорусів (українців), а предками сучасних представників інших руських народностей. Шукати в X–XI столітті (і пізніше! — В. Б.) біля Дніпра великоросів є справою марною, бо великоросійська народність походження нового…» [12, с. 52].

Резюмуючи, академік О. О. Шахматов заявляє: «Уся група малоруських (українських. — В. Б.) сучасних говорів значно цілісніше, ніж усі інші (білоруська і великоросійська. — В. Б.), зберегла свій зв'язок із древньою групою відповідних їй говорів на споконвічній території».

Таким чином, ми виявили істини, доведені самими великоросами. Ось вони:

1. Починаючи зі стародавніх часів, на території сьогоднішньої України жили споріднені слов'янські племена, які в процесі історичного розвитку утворили самобутній слов'янський народ — українців.

2. Великоросійський народ ніколи не мав родинного коріння з українським. Він утворений на базі фінських племен, які відтак змішалися з булгарським і татарським етносами. І постав він значно пізніше.

3. Повертаючись в історичне минуле, ми повинні з належною твердістю відкинути брехливі твердження великоросійських істориків про переміщення слов'янських племен із басейну рік Дніпра і Дністра в райони Оки, Мещери і Верхньої Волги в період X–XVI століть.

Не було історичної потреби слов'янським племенам (українцям) утікати в непрохідні, незвідані нетрі й драговину за тисячі кілометрів від рідної землі предків. Їм досить було «відсунутися» зовсім трохи від завойовників, які приходили зі сходу і півдня, у свої власні лісові масиви, що простягаються й нині на тисячу кілометрів від Чернігівської до Львівської землі. А в минулі часи, 700–900 років тому, лісові масиви української землі (Русі) сягали значно південніше.

Глибоке вивчення говірок української мови свідчить про збереження національного етносу на національній території.

Автор цієї книги мав ще одну можливість (яка буквально випадково