Ян Рудський - 95-16

— О котрій годині помер Траубе?

Відповідь пролунала негайно:

— Між дванадцятою і першою ночі.

— Дякую, до побачення!

Виходячи з кімнати, журналіст відчував на собі погляд блідих, холодних очей. Він аж здригнувся…

Коли Шель натиснув кнопку дзвінка під табличкою з прізвищем, сонце вже сідало за дахи будинків. Заграва надвечір'я затопила безхмарне небо.

— Нарешті! — вигукнув Джонсон, подаючи гостеві обидві руки. — Я вже бідкався, чи не забув ти адреси. Прошу, заходь.

Кімната, до якої Джонсон ввів Шеля, була вмебльована не дуже вимогливо, хоч окремі предмети безсумнівно були цінні. Біля короткого рояля примостилася шафка з хрусталем, сріблом, статуетками з дрезденської порцеляни, за нею — стояк з кактусами. Круг низького столу тулилися обтягнуті коричневою шкірою крісла. Уздовж одної стіни — низькі полиці, заставлені книжками, судячи з обкладинок, переважно сенсаційно-детективними. В кутку кімнати виблискував екран телевізора. Над роялем висіла двометрова картина, на якій було намальовано скелясте підгір'я з величезним замком на тлі похмурого неба.

— Почувай себе як дома, Джон. Сідай. Кароліна скоро прийде, вона була в місті і десь там чепуриться. Може, скинеш піджак? У нас досить тепло… Ні? — Він підсунув сигарети й подав сірники. — Розказуй, як ти згаяв час пополудні? Сподіваюся, не нудьгував?

— Ні, навіть цікаво, але про це пізніше. Скажи, як у тебе скінчилося в суді?

— Е, так собі. Під кінець дійшло до короткої словесної сутички з адвокатом, ми сперечалися доти, поки суддя не відклав справу. Я повернувся додому раніше, ніж думав.

Джонсон глянув на двері. Веселу міну змінила холодна посмішка.

— А от і Кароліна, — сказав він.

Шель підвівся.

Дружина Джонсона була надзвичайно вродлива. Під блідо-зеленою вовняною сукнею вимальовувався гнучкий стан, чудові стрункі ноги. Густі чорні кучері надавали її витонченому личку ще більшої чарівності, сині очі яскріли веселістю.

— Ян Шель, з Польщі, — Кароліна, моя дружина, — познайомив їх Джонсон.

Усміхаючись, Кароліна подала маленьку руку. Шель згадав турботи Джонсона і визнав у думці, що врода цієї жінки безперечно має привертати увагу чоловіків. Коли всі сіли, Джонсон сказав:

— Сподіваюся, ми щось вип'ємо перед вечерею? Кароліно, шеррі, правда? А ти, Джоне?

— Байдуже, Пауль, аби холодненьке.

— Гаразд, — виходячи, Джонсон увімкнув телевізор.

Зручніше вмощуючись, Кароліна поклала ногу на ногу.

— Ви давно знайомі? — спитала.

— Давненько. Ми зустрілися за обставин, які надали нашому знайомству особливого значення.

— Пауль згадував про це, — сказала вона, зацікавлено дивлячись на Шеля. — Ви приїхали з Польщі?

— Я поляк.

— Німці не дуже симпатизують вам.

— Я думав, що ви… — боячись бути нетактовним, він замовк на півслові.

— Німкеня? О, ні! Я народилася й виховувалась у Швейцарії.

Джонсон приніс тацю з наповненими чарками. Мовчки поставив її на столику і заходився настроювати телевізор.

— Цікаво, чи ти пізнав Гроссвізен? — спитав він, регулюючи зображення. — Місто розрослося, там, де були руїни, тепер знову стоять будинки, споруджено чимало нових.

— Я уявляв собі, що тут просторіше. Мені хотілося б, якщо дозволить час, оглянути місце, до був наш підвал. Чи, може, цю територію забудовано?

— Ні, там парк. Жоден з колишніх власників не об'явився, і земля перейшла у власність держави.

На екрані телевізора з'явився оркестр: грали увертюру до «Каліфа з Багдада». Джонсон повернувся до столу.

— Вип'ємо! — запропонував він. — Пляшка охолоджувалася три години.

Підняли чарки. Джонсон подав шкатулочку з сигаретами.

— Оті ліворуч — американські, праворуч — англійські.

Запаливши сигарету, Шель спитав Кароліну:

— Дозвольте нам вернутися на хвилинку до минулого? Є кілька питань, яких ми не встигли до кінця обміркувати сьогодні вранці.

— Охоче послухаю вас, але з умовою, що згодом ми поговоримо про справи приємніші, — відказала вона.

— В уяві Кароліни, — вставив Джонсон, — далеке минуле зв'язане з бомбами, трупами і кров'ю.

— Фе, противний, — скривилася Кароліна.

— Обіцяю скоротити розмову про воєнні переживання до мінімуму, — хутенько запевнив Шель. — Зрештою, це не таке вже істотне. Я приїхав до Гроссвізена в зовсім іншій справі. Бачите, нас тоді було троє…

— Кароліна не знала Леона, — зауважив Джонсон.

— А шкода? — звернулася вона до Шеля.

— Не думаю. Він був досить похмурий тип.

— Ох! — заклала руки за голову Кароліна.

— Пауль, — почав Шель, — а після мого від'їзду з Гроссвізена не сталося нічого такого, що мало якийсь зв'язок з підвалом?

— Не розумію твого запитання. Що ж могло статися?

— Коли ми вибралися звідти, обвалилася стеля, засипавши ґанок і вхід. Невже й досі ніхто не пробував витягти з підвалу скрині, чемодани та інші речі?

Джонсон задумався.

— Справді, якісь невідомі пробралися через руїни і зруйнували частину підвалу. А вже значно пізніше був наказ обшукати все, забрати цінні речі, а також… — він кинув погляд на дружину, — ідентифікувати трупи. Після того руїни зрівняли з землею.

— А ти ніколи не цікавився, що було в тих скринях і чемоданах, які ми тоді транспортували?

— Джон! Сподіваюся, ти не підозрюєш мене в тому, що я ходив з киркою й лопатою, аби дістати з руїн якісь там консервні банки з тушонкою?.. Бо що ж могло бути у тих ящиках, як не вкрадені з табору продукти? Натомість я скажу тобі цікаву річ, про яку дізнався оце недавно зовсім випадково. В'язнів, які транспортували скрині, після повернення до табору мали знищити, розумієш?

— Чому?

— Не здогадуєшся? Брати Шурікке готували собі безпечне й затишне гніздечко і тому не хотіли ризикувати.

— А конвой?

— То були довірені есесівці. А втім, невідомо, яка б доля їх спіткала. Подумай, чоловіче, як нам пощастило ході! Коли б не та влучна, кинута у слушний момент бомба…

— Ти був би ще одною «жертвою кривавої війни», — закінчила Кароліна, стримуючи позіхання.

Шель непевно всміхнувся.

— А ви? — спитав. — Що ви робили в той час?

— Вас це справді цікавить? Ходила до п'ятого класу початкової школи в Урі.

— Важко уявити вас дівчинкою з кісками, що біжить до школи з ранцем, у якому торохтить пенал. Але повернімося до наших спогадів.

Кароліна скривилась і почала уважно розглядати замок на неприступних скелях.

— Що сталося з братами Шурікке? — спитав Шель.

— Виїхали до Іспанії. У них був, як виявилося, значний рахунок в одному з мадрідських банків.

— Передбачливі.

— Так, крайсляйтера Шурікке вже немає в живих, два роки тому помер у Барселоні від інфаркту. Його брат тішиться спокійною старістю. На жаль, нічим його звідти витягти. Нищимо тих негідників, де тільки можемо, проте ще багато уникнуло кари.

— Отже, у підвалі не було ніякої похмурої таємниці, лише запаси консервів?

— Наскільки мені відомо. Чому ти питаєш?

— У мене була сьогодні цікава, швидше — неприємна зустріч з якимсь Лютце.

— Ганьба Гроссвізена, — сказала Кароліна. — Випиймо за його здоров'я! —