Філіп Пулман - Магічний ніж

— Пані, ви що, вважаєте, що він розповідав мені про це? Я його служка, й це все. Я чищу його одяг, готую йому їжу, прибираюся в будинку. Упродовж усіх цих років я про щось дізнавався, але лише завдяки збігу обставин. Він довірявся мені не більше, ніж своїй бритві.

— То скажіть мені, про що ви дізналися завдяки збігу обставин.

Торольду було вже чимало років, але він мав гарне здоров'я та зберіг свою силу, і йому, як і кожному чоловікові, лестила увага молодої вродливої відьми. Утім, він був розсудливою людиною й розумів, що увага насправді була спрямована не на нього, а на те, що він знав; до того ж він був чесним і не став розтягувати свою розповідь на довше, ніж це було доречно.

— Я не можу із впевненістю сказати вам, що він робить, — почав він, — бо всі філософські подробиці — це не для мене. Але можу сказати, що рухає його світлістю, хоча сам він і не здогадується, що я це знаю. Мені підказали це сотні маленьких знаків. Виправте мене, коли я помиляюсь, але ваші боги відрізняються від наших, чи не так?

— Так.

— Але ж ви знаєте про нашого Бога? Бога Церкви, єдиного, кого ми називаємо Господом?

— Так, знаю.

— Отож лорду Ізраелю, скажімо так, ніколи на подобалися церковні догми. Я кілька разів бачив, що коли він чує про таїнства, спокуту, спасіння тощо, його обличчя спотворює гримаса відрази. Пані, для нас кинути виклик Церкві — це смерть, але лорд Ізраель плекає у своєму серці бунт стільки, скільки я йому служу. Я знаю лише це.

— Бунт проти Церкви?

— Почасти. Колись він волів вирішити це питання за допомогою сили, але потім змінив думку.

— А чому? Бо Церква надто міцна?

— Ні, — відповів старий слуга, — це не зупинило б мого хазяїна. Можливо, це здасться вам дивним, але я знаю цього чоловіка краще, ніж його могла б знати жінка чи мати. Він був моїм хазяїном і предметом моєї цікавості майже сорок років. Я не можу полинути за ним у височінь його думок, як не можу літати, але бачу, куди він прагне, навіть тоді, коли сам я не здатен піти за ним. Так, я впевнений: він відмовився від повстання проти Церкви не тому, що Церква надто міцна, а тому, що вона надто слабка, щоб бути вартою боротьби з нею.

— Тоді… чим же він займається?

— Я вважаю, він веде більшу війну. Гадаю, він замислив повстання проти найвищої влади. Він шукає місце, де мешкає сам Господь, і збирається знищити його. Така моя думка. Коли я кажу це, пані, моє серце здригається; я не насмілююся навіть подумати про це. Але знайти інше схоже на правду пояснення тому, що він робить, я не можу.

Серафіна декілька секунд сиділа мовчки, обмірковуючи те, що сказав Торольд.

До того, як вона спромоглася щось відповісти, він продовжив:

— Звичайно, будь-хто, збираючись учинити таку величезну справу, має бути готовий до того, що він стане мішенню гніву Церкви. Це зрозуміла річ. То було би найбільше богохульство, ось що я вам скажу. Вони зібрали б Консисторський суд і присудили б йому смерть швидше, ніж ви встигли б змигнути оком. Я ніколи не казав цього раніше й ніколи не казатиму в майбутньому; я б побоявся сказати це й вам, якби ви не були відьмою і влада Церкви поширювалася б на вас. Але я вбачаю сенс у такому своєму припущенні — й лише в ньому: він збирається відшукати Господа та вбити його.

— Чи це можливо? — спитала Серафіна.

— Життя лорда Ізраеля рясніє речами, котрі всі вважають неможливими. Я гадаю, що немає нічого такого, чого він не міг би зробити. Але якщо подивитися на все це неупереджено — так, Серафіно Пеккала, він геть божевільний. Якщо цього не можуть зробити ангели, як насмілюється людина навіть думати про таке?

— Ангели? А що таке ангели?

— Щиро духовні істоти, як це стверджує Церква. Вона вчить, що ще до створення світу деякі з них повстали, і їх скинули з неба до пекла. Вони зазнали невдачі, ось що я хочу сказати. Вони не змогли здійснити свій задум — хай навіть у них були ангельські можливості. Лорд Ізраель — це лише людина з людськими можливостями, не більше, але його честолюбство є безмежним. Він насмілюється робити те, про що інші люди не наважуються навіть подумати. І подивіться, що він уже зробив: він розірвав небо, відкрив шлях до іншого світу. Хто ще міг це зробити? Хто ще здатен навіть подумати про це? Отже, Серафіно Пеккала, одна частина мене вважає його божевільним, хворим на голову, але інша частина каже мені, що він лорд Ізраель, а не просто людина. Можливо… Якщо така річ узагалі можлива, її вчинить лише він і ніхто інший.

— А що робитимете ви, Торольде?

— Я залишуся тут і чекатиму. Я охоронятиму його будинок доти, доки він не повернеться та не накаже мені щось інше, або доки я не вмру. А тепер я хотів би поставити те саме питання вам, пані.

— Я збираюся зробити все можливе, щоб захистити дитину, — відповіла Серафіна. — Можливо, колись мені доведеться ще раз пройти цим шляхом, Торольде. Я рада, що ви все ще будете тут.

— Я не зрушу з місця, — сказав старий слуга. Відьма відмовилася від його пропозиції поїсти чогось і попрощалася.

За хвилину вона наблизилася до свого гусака-деймона. Вони набрали висоти та розвернулися над туманними горами, весь цей час гусак мовчав. Серафіна надто була збентежена, і не було потреби пояснювати чому — кожне пасмо моху, кожна вкрита льодом калюжка, кожна комаха її рідної землі глибоко хвилювала її та кликала назад. Вона відчувала страх за все це, але також страх за себе — либонь, їй також доведеться змінитися. Вона переймається людськими справами, людськими проблемами: бог лорда Ізраеля — це не її бог. Чи вона перетворюється на людину? Чи втрачає свій відьмацький хист?

Якщо так, то те саме відбувається і з іншими.

— Додому, Каїсо, — сказала вона. — Маємо поговорити зі своїми сестрами. — Події надто великі, аби ми змогли осягти їх поодинці.

І вони крізь нестійкі клуби туману швидко полетіли до озера Енара — додому.

Вони знайшли решту свого клану в укритих лісом печерах на березі озера, там також був Лі Скоресбі. Ціною неймовірних зусиль аеронавтові пощастило утримати кулю в повітрі після подій у небі над Свольбардом, і