Олександр Єлисійович Ільченко - Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця

або мудрість, його відвага чи його доброта, де були потрібні його рада чи помога, — отож і поява Козака Мамая йшла завжди опліч із лихом, або перестерігала про близьку біду…

От чому люди в Пампушчинім таборі, впізнавши Козака, стривожено загомоніли, зашамотіли та зразу й заніміли, бо ще ж не відали ні про яке нове лихо, котре на них чигало десь поблизу.

Похолонуло в пузі і в пана обозного, коли й він збагнув, нарешті, хто ж оце виник перед ним так невбачай посеред степу, — бо знав же пан Купа, що Мамай — недобрий проти панства чародійник і що — ані ворогувати з ним, ні накладати, з тим лукавим химородником, не приведи господь… Крім того ж, якось долинула до пана Купи втішна чутка, буцімто Козака Мамая недавнечко спіймав і стратив гетьман Однокрил, і тому несподівана поява Козакова ще прикріше вразила обозного, немовби той воскрес із мертвих, хоч умирати й не збирався, як завжди.

От чому, кінець кінцем збагнувши, що перед ним представ Козак Мамай, пан Купа спитав необачно:

— Чи не з того світу, Козаче?

— З того світу, — відповів Мамай таким звичайним робом, що Пампушка аж відсахнувся, мов од нечистої сили.

ї спробував пожартувати:

— Що ж там наші батьки поробляють?

— А що ж! — лихо блимнувши прискаленим оком, відповів Мамай. — Панам же скрізь добре: сидять собі в казанах, а мужик, бідолаха, рубає дрова та під ними й палить, рубає та палить… Така, як бачиш, дяка вам від бога — за все ваше куріння, поклоніння, ладан і свічки… — і стиха засміявся, і сказав: — Ти ось мені й не відповів: про що ж ти бога молиш, пане Купо? Чого з тим ладаном лабузнишся до вседержителя? Чого? Скажи!

Та и що він міг сказати, пан полковий обозний, оцьому хитрюзі-козарлюзі?!

Що міг сказати?

Чи те, що вже знов спалахнула на Вкраїні ганебна війна, почата Однокрилом, гетьманом-кривоприсяжцем Гордієм Пихатим, колишнім полюбовником дружини обозного, пані Роксолани, — війна, про яку ці люди круг нього ще, видно, й не знають?

А чи те, що він вирішив скористатися з цієї війни задля власної вигоди?

Чи, може, те, що він оце їде шукати скарби, зариті ще заходом покійного гетьмана-визволителя десь там, у місті Мирославі, де пан Купа мав честь бути полковим обозним?

А чи те, що сподівається Пампушка-Купа з тими незліченними скарбами повалити в лиху годину війни кривоприсяжця Однокрила (скуби чорта, поки він линяє!), захопити гетьманську булаву, щоб таким же розбійником і гасителем духу народного запанувати над пошарпаною Україною?

Чи, може, те, що вирішив обозний задля цього достойного діла всіх одурити?

Одурити й нинішнього гетьмана, який, несподівано вдаривши, вже десь суне супроти Москви, порушивши угоду Переяславської ради…

Одурити й січове козацтво, міщан, ремісників та гречкосіїв, які оружно встають уже проти зрадника-гетьмана, — одурити сірому та всіх посполитих, прикинувшись прихильником Москви…

Одурити, коли пощастить, і самих москалів, що проти них ясновельможний гетьман учора вже рушив підступною війною…

Не міг же таки пан обозний розповісти Мамаєві й про те, що в такім значнім ділі він вирішив ревно просити помочі в господа-бога і що ця купа ладану… Ні, ні! Не міг же він нічого відповісти, пан Пампушка, оцьому шибайголові, паливоді й нетязі, котрий либонь і сам читає все в його думках, добре тямлячи, що пан обозний — псяюха з тих псяюх, які в ноги не тільки панам і гетьманам, а й простому людові кланяються, щоб кусати за п'яти…

I тільки-но пан обозний наважився збрехати щось Мамаєві, тільки був роззявив задля цього рота, як Песик Ложка гавкнув, і Пампушка подавився першим же словом, як вареником.

— Чого ж мовчиш? — напосідав Мамай. — Чи ти живим-таки до раю просишся?

— Бодай хоч по смерті.

— А тебе й по смерті в рай такого не пустять!

— Та чому ж? — збентежено озвалась Роксолана, що не хукнула досі й пари з уст. — Чому ж таки не пустять?

— А тому, що сотворив його пан-бог та й висякався!

— Бог сотворив мене по свойому образу і подобію, — статечно відмовив пан обозний.

— Хіба ж господь — такий кумедний?

— Це блюзнірство! — проголосив Пампушка.

— А все-таки в рай ось таких не пускають!

I знов стурбовано спитала пані Купа:

— Чому ж? Чому?

25

— Тому, тому! — весело передражнив її Мамай і, нарешті, пояснив Пампушці: — Не пустять до раю — тому що ти — лисий.

— Та й що? — спитав обозний. — Лисих же в рай не пускають.

— Хто це тобі сказав?

— Це зна й останній дурень!

— Але чому ж то лисих не пускають?

— А тому!.. — і Мамай почав пояснювати: — Був би ти, скажімо, німець або швед, то напнув би на лисину зроблений з чужого волосся — такий собі очіпок чи, як його французи називають — «перрюк», — та й по всьому б: голова як голова. А де, мій паночку, ти візьмеш оселедець? На голісіньку голову з чужого волосся козацької чуприни ти не прикарючиш?.. Ні!.. А до раю ж усі входять рачки, це кожен знає, хто там був… Отож, як буде лисий чоловік іти в царство небесне, там дірка така, вузенька, замість дверей, щоб хтось недостойний не проліз, а за діркою — святий Петро з отакенними ключами від раю небесного. То це, як полізе лисяк до раю, просуне голу голову в тую дірку, то святий Петро подума, що ти — задки, голим афедроном наперед…

— Чим-чим?

— Афедроном… тобто голим гузном наперед, — коли ти по-грецькому не тямиш! — то святий Петро й подума, що ти — задки, та й брязне тебе по лисині золотими ключами: «Що це, скаже, за гевал такий!?» та й прожене… — і Козак Мамай так зареготав, аж луна пішла над степом і, не вдержавшись, пирснули за Мамаєм і двораки Пампушчині, засміялось і козацтво, що супроводило його в дорозі, навіть вишкірив свої прегострі зуби Песик Ложка.

Аж коли трохи вщухло, пан обозний пробурчав:

— Це блюзнірство!

— Блюзнірство, — погодився Мамай. — Неповага до старшого чином.

— Богозневага навіть, — підказав обозний.

— Е-е, ні, голубчику, ти не бреши: бога я в серці маю, як і всякий козак.

— То невже ж ти гадаєш, що вседержитель сам не відає, кого йому пускати в рай, а кого — ні? Невже, ж ти думаєш, що пан-господь без тебе не зуміє оцінити по заслузі усердя кожного свого раба?

— Усердя аж до усердя? — кепкуючи, спитав Козак Мамай, маючи на увазі, що перше «усердя» різниться від другого не лише коренем своїм,