Роджер Желязни - Рука Оберона

я знати, — задумливо промовила вона, — чи не були ви щасливіший до того, як знову віднайшли свою пам'ять?

— Це одне із тих неможливих питань. Якби я не відновив її, то міг би так і померти. Але якщо на хвилину відкласти цю частину в бік, в ті часи все ж була обставина, яка не давало мені спокою, турбувала мене кожен день. Я постійно шукав засіб відкрити, хто я такий і що я таке.

— Але ви були більше чи менше щасливі, ніж зараз?

— Не більше і не менше. Одне врівноважує інше. Це, як ви припустили, стан душі. І навіть якщо б це було не так, я ніколи б не зміг повернутися до того, іншого життя, тепер знаючи, хто я такий, тепер, коли я знайшов свій Амбер.

— Чому ж?

— Чому ви мене про все це питаєте?

— Я хочу зрозуміти вас, — пояснила вона. — Завжди з тих пір, як я почула про вас ще в Рембо, навіть раніше, ніж Рендом щось розповів, я гадала, що спонукало вас діяти. Тепер, коли у мене є можливість — ніякого права, зрозуміло, тільки можливість — я відчула, що варто порушити етикет і правила, належні моєму положенню, просто для того, щоб запитати вас.

Мене охопив мимовільний напівсмішок:

— Відмінно сказано. Подивимося, чи зможу я бути чесним. Спершу мене спонукала ненависть до мого брата Еріка і бажання захопити трон. Запитай ви мене після повернення, що було сильніше, я б відповів, що привабливість трону. Зараз, однак, я був би змушений зізнатися, що насправді все було навпаки. Я цього не розумів до цієї самої хвилини, але це правда. Але Ерік мертвий, і з того, що я тоді відчував до нього, нічого не залишилося. Трон як і раніше на місці, але тепер я знаходжу, що почуття до нього у мене змішані. Реальною ж є ситуація, що ніхто з нас не має поки що на нього права, і навіть якщо б були зняті сімейні заперечення, зараз я б не прийняв його. Спершу я повинен домогтися відновлення стабільності в королівстві і дати відповіді на безліч питань.

— Навіть, якби все подальше показало, що ви не можете сісти на трон?

— Навіть так.

— Тоді я починаю розуміти.

— Що тут розуміти?

— Лорд Корвін, моє знання філософських основ цих речей обмежене, але я розумію так, що ви здатні знайти у Відображеннях все, що побажаєте. Це тривалий час турбувало мене, і я ніколи повністю не розуміла пояснень Рендома. Хіба не міг би кожен з вас, якби захотів, піти в Відображення і знайти собі інший Амбер, подібний цьому у всіх відносинах, за винятком того, що ви правили б там або ж насолоджувалися будь-яким іншим бажаним для вас становищем.

— Так, ми можемо відшукати такі місця, — підтвердив я.

— Тоді чому ж цього не зроблять, щоб покласти край боротьбі?

— Тому що можна знайти місце, що здається точно таким, але це і все. ми — частина цього Амбера в такій же мірі, як він — частина нас. Будь-яке Відображення Амбера неминуче буде населене Відображеннями нас самих, щоб здаватися справжнім. Ми можемо навіть очікувати зустріти Відображення своєї власної персони, якщо захочемо переміститися в готове королівство. Однак, народ Відображення не буде точно таким же, як інші люди тут. Відображення ніколи не буває точно таким же, як те, що відкидає його. Ці дрібні відмінності складаються докупи. І вони насправді ще гірші, ніж великі. Це рівносильно приходу в країну незнайомців. Найкраще людське порівняння, що приходить мені на думку, це зустріч з людиною, яка сильно нагадує іншу, відому тобі людину. ти весь час чекаєш, що він буде вести себе, як твій знайомий, більше того, у тебе є тенденція вести себе по відношенню до нього так само, як до того, до іншого. Ти одягаєш для нього певну маску, а його реакції не відповідають. Це незручне почуття. Мені ніколи не приносило задоволення зустрічати людей, які нагадують мені про інших людей. Особистість — ось що ми не можемо контролювати у своїх маніпуляціях з Відображеннями. Фактично, саме за допомогою цього ми і можемо відрізнити один одного від відображення самих себе.

Ось чому так довго Флора не могла прийти до рішення про мене тоді, на Відображенні Земля: моя нова особистість була зовсім іншою.

— Я починаю розуміти, — вимовила вона. — Для вас це не просто Амбер. Це — місце плюс все інше.

— Місце плюс все інше — це і є Амбер, — погодився я.

— Ви стверджуєте, що ваша ненависть померла разом з Еріком, а прагнення до трону поменшало через врахування всього нового, що ви дізналися?

— Саме так.

— Тоді мені думається, я розумію, що саме рухає вами.

— Мною рухає бажання стабільності і щось від цікавості, і помста нашим ворогам.

— Обов'язок, — прошепотіла вона. — Ну звичайно ж, обов'язок.

Я пирхнув:

— Було б втішно представити, що це так, але я не стану лицемірити. Навряд чи я вірний син Амбера або Оберона.

— Ваш голос явно показує, що ви не бажаєте, щоб вас вважали таким.

Я закрив очі, щоб приєднатися до неї в темряві, щоб згадати на коротку мить світ, де владарювали інші засоби спілкування, ніж світлові хвилі. І тоді я зрозумів, що вона була права щодо мого голосу. Чому я так важко затупотів ногами, ледве була висловлена думка про обов'язок? Я люблю бути шанованим за доброту, чистоту, благородство і великодушність, коли я заслуговую їх, а іноді навіть коли не заслуговую, точно так само, як всяка інша людина. Що ж тоді турбувало мене в уявленні про обов'язок перед Амбером? Нічого. У чому ж тоді справа?

Батько?

У мене не було більше перед ним жодних зобов'язань, включаючи боргові.

У кінцевому рахунку саме він відповідав за нинішній стан справ. Він наплодив нас, не встановивши належного порядку спадкування, він був менш ніж добрий до всіх наших матерів і очікував нашої відданості і підтримки.

Він виділяв серед нас улюбленців і, фактично, налаштовував нас один проти одного. А потім він вплутався по дурості в щось, з чим не міг впоратися, і залишив королівство в колотнечі. Зигмунд Фрейд давним-давно убезпечив мене від будь-яких нормальних, узагальнених почуттів обурення, які могли б діяти всередині сім'ї. На цьому грунті мені нічого злитися.

Інша справа — факти. Я не любив батька не просто тому, що він не дав мені ніякої причини любити його: воістину він, здавалося, трудився в іншому напрямку. Я зрозумів, що саме це і непокоїло мене