Петро Володимирович Угляренко - Тривожна ніч

— Так що ви хотіли сказати про Павла?

Чоловік не встиг заговорити, як жінка заперечила:

— Все, що знали, ми вам розповіли…

— Ну, я гадав, що раз ви не спали… то ще щось пригадали. Скажіть — на кого думаєте? Хто її убив.

Вдовіна швидко зиркнула на свого чоловіка, а той навіть не поворухнувся, неначе було йому зовсім байдуже — знайде Віктор злочинця чи ні. Жінка повернула голову до Віктора і обережно відповіла:

— Не інакше, як злодій, бандит.

— А Павло не міг того вчинити?

Завагалася:

— Лагідний такий, тихий!

Чоловік додав:

— Павло на вбивцю і не схожий. Більше — його брат.

— Ага, браток його, студент, — підхопила жінка. — З Наталею були, як кішка з мишею: гризлися, сварилися.

— І це ви чули крізь стіну?

— Що зробиш — так будують.

— Не про будівництво ми…

— Пробачте.

— Щось вам здалося підозрілим?

— Кричала на того шибеника Наталя невдовзі перед тим, як прийшов Павло.

— А він що, той шибеник?

— Зібрався й пішов геть. З дівкою одною, чорнявою такою. Гарна була, бестія!

— Через стіну й видно?

Почервоніла жінка. Відповіла, помовчавши трохи:

— Я вийшла подивитися… Чи щось не те кажу?

— Чому не те? Якраз те, що потрібно. Спасибі вам.

— За що?

— За чай, дуже добрий був… спати перехотілося, — повеселішав Віктор.

А про себе: навіщо так зле пожартував? Люди в роках та й добрі — от чаєм пригостили і намагаються допомогти у слідстві. Хотів їм показати свою владу? Дитячість…

Задзвонив телефон, аж по всій квартирі покотилася луна. Віктор схопив трубку:

— Слухаю… Ало… Слухаю!

Йому не відізвалися. Той, що дзвонив, одразу зрозумів: у домі чужий! А він хотів почути… Кого? Павла чи Наталю? Чи, може, хотів щось розвідати вбивця? Скоса дивився на телефон, чекав, що зараз він задзвонить знову. Телефон мовчав. Так, дзвонив злочинець — і ніхто Інший, як студент… Чи, може, Павло? Хотів переконатися, що тут його чекають, чатують на нього. Треба розпорядитися, аби кожний дзвінок на квартиру було зареєстровано, щоб було відомо, звідки подзвонили. Віктор глянув на Вдовіних:

— Ще раз вам спасибі…

Вони підвелися:

— Нема за що.

— Ні, трохи все ж допомогли. А тепер вибачайте… Я закличу вас, якщо буде потрібно.

Нетерпляче випровадив їх. Подзвонив на телефонну станцію. І став серед кімнати. Що значить — не мати потрібного досвіду! Інший, мабуть, давно би довідався, що у Павла вже дорослий брат, на котрого падає пряме підозріння… Картав себе: який же у нього талант слідчого, якщо не знав, що у друга є брат? І захищав себе: може, якийсь двоюрідний чи троюрідний? А все-таки не міг заспокоїтись: катзна про що вчора розпитував сусідів?! Був дуже розхвильований, збентежений… Якби могло холодним бути й серце! Вдовіни, напевне, помиляються, коли кажуть, що Павло такий уже добрий. То, навпаки, Наталя була добра. Він, Віктор, на неї ніколи не мав гніву, навіть коли вийшла за Павла. Значить, була добра. Принаймні, такою йому запам'яталася. Такою навіки залишиться в серці. То як цьому серцеві стати холоднокровним?

Не терпілося почути, що скаже експертиза. Вирішив без діла не сидіти — десь тут має бути Наталии альбом — пошукає її фотографію… Добре було б глянути і на фотографії Наталиних та Павлових родичів. Може, з їхньої рідні — й Іван Москаленко, боєць революції, що заслужив іменний наган. А що, коли той Москаленко — ніякий не герой, а тільки самозванець, про котрого Наталя несподівано дізналася правду? Злякавшись, що викаже, розкриє Наталя, що він за один, натиснув на курок, послав у неї кулю… І знову докорив собі: однак, скільки у нього фантазії!

Пошукати альбом він не встиг — прийшла міліцейська машина, квартиру опечатали.

Прокинувся трохи не під вечір. Згадав, що неділя — можна полежати. Але холодним вітром у його свідомість знову увірвалася тривога, і сонливість звіяло. В голові закрутилося: Наталя… Павло… Москаленко… Задача з двома відомими й одним невідомим. Як її рішати? Москаленко… Віктор встав із ліжка… Стривай, можна ж глянути в телефонний довідник.

У списку міських квартирних телефонів Москаленків було навіть кілька. За ініціалами пошукав Івана. Є! «І. Г.» На тій же вулиці Підвальній!..

Віктор одягнувся і, хвилюючись, поспішив за адресою.

Що їх могло в'язати, якщо чужі люди? Може, вони разом їздили на рибалку, в одному наметі не раз ночували? Павло ж, пам'ятає, завжди любив рибалити. Якось, було, покликав і його — і дивно, в Павла риба увесь час клювала, а він, Віктор, підчепив одну, та й ота зірвалася. Знав, певне, Павло якийсь такий секрет, але другові його не розкривав. Бо зовсім не добрий він, як казали сусіди, а затаєний і злий! І старому, тому Москаленкові, либонь, вліз у довір'я… Такі завжди горнуться до чесної людини, щоб прикритись її добрим іменем.

Коли злочин учинив Павло, то вже добровільно додому не повернеться. Принаймні доки не знайде якесь алібі… Цікаво, що ж придумає, аби пояснити свою відсутність вдома? Щось таке тверде, що зуби поламаєш, доки його розкусиш? Чи Павло й на це буде нездатний. Такій жінці скалічити життя! Невдаха! Нездара! Що ж, нехай викручується — він у своїх сітях і заплутається. Хай… Чомусь Віктор навіть переконував себе, що тільки Павло винен у всьому, що сталося. Павло — й більш ніхто. І до Москаленка йшов лише для того, аби утвердитися в думці, що злочинець — Павло…

Знайшов дім, квартиру і натис на кнопку електричного дзвінка. У відповідь почулась лагідна мелодія. Віктор посміхнувся: чи з цих Москаленків хтось не винахідник? Може, інженер — тому вони з Павлом колеги… разом на одному заводі працюють…

Музика скінчилася, як тільки відчинили. Віктор побачив дівчинку років десяти, в білому шкільному фартушку. Здивовано глянула на гостя. Запитала потім:

— Ви до нас?

— А це квартира Москаленка? — уточнив лейтенант. Дівчинка відразу оглянулася і загукала до кімнати:

— Діду! Чуєш, діду?

Із глибини квартири долинуло:

— Чую, Славко, аякже!

Віктор сподівався побачити немічну людину, котрій уже й говорити важко, — хіба що від такого можна було викрасти наган. Та вийшов до нього дещо молодявий старий чоловік з густою шапкою волосся, що його прибила сивина. Спитав, пригортаючи дівчинку до себе:

— Ви, товаришу, до мене? Віктор відповів:

— Коли той, кого шукаю.

— Кажіть, кого треба?

— Івана Москаленка…

Замислено почухав потилицю старий:

— Може, саме я вам і потрібний. — І глянув у вічі: — А ви, пробачте, хто такий?

Сказати відразу, що — слідчий міліції? Може, старий почується скованим,