Жорж Санд - Консуело

що ви при цьому розповідаєте майже все, замовчуючи яку-небудь дрібницю, — про неї ви ніколи не згадаєте, — той ваш погляд, ту посмішку, які й викликали зухвале освідчення самовпевненого нахаби. От цим поглядом, цією посмішкою, цією дрібницею саме й була гондола, про яку Андзолето, з насолодою переживаючи знову весь захват вечора, забув розповісти Консуело. Маленька іспанка, на щастя для неї, ще не знала ревнощів: це гірке, похмуре почуття властиве душам, які вже багато страждали, а Консуело була досі так само щаслива своєю любов'ю, як і добра. Єдине, що справило на дівчину найсильніше враження, — це втішний, але суворий вирок, виголошений шановним маестро, професором Порпорою, її обожнюваному Андзолето. Вона змусила юнака ще раз повторити слова вчителя й, після того як він знову точно передав їх, довго мовчала, глибоко замислившись.

— Консуеліно, — мовив Андзолето, не звертаючи великої уваги на її замисленість, — стає щось дуже прохолодно, ти не боїшся застудитись? Подумай, люба, адже все наше майбутнє залежить од твого голосу — більше навіть, аніж од мого.

— Я ніколи не застуджуюся, — відповіла вона, — а от тобі холодно у твоєму чудовому костюмі. На, закутайся в мою мантилью.

— Чим допоможе мені цей шматок дірявої тафти? Я волів би з півгодини погрітись у твоїй кімнаті.

— Добре, — відповіла Консуело, — але нам тоді доведеться помовчати, а то сусіди нас почують і, мабуть, засудять. Люди вони непогані й не дуже допікають мене за наше кохання, тому що знають: ти ніколи не приходиш до мене вночі. Справді, краще було б, якби ти пішов спати до себе.

— Це неможливо: до світанку мені не відчинять, і мені доведеться мерзнути ще цілих три години. Чуєш, як у мене від холоду цокотять зуби?

— У такому разі ходімо, — мовила Консуело, підводячись. — Я замкну тебе у своїй кімнаті, а сама буду спати на терасі: якщо хто стежить за нами, нехай бачить, що я поводжуся скромно.

І вона дійсно провела його до себе в кімнату, доволі велику, але вбогу; квіти, колись написані на стінах, прозирали тепер там і сям крізь другий шар пофарбування, ще більш грубого й майже такого ж облізлого. Велике дерев'яне ліжко з матрацом із прибережника, ситцева стьобана ковдра, бездоганно чиста, але вся в різнобарвних латках, солом'яний стілець, невеликий столик, старовинна гітара та філігранне розп'яття становили все багатство, залишене Консуело матір'ю. Маленький спінет[39] і купа напівзотлілих нот, які великодушно позичав їй професор Порпора, доповнювали все умеблювання юної артистки, дочки бідної циганки, учениці великого артиста, закоханої в красивого шукача пригод.

Оскільки в кімнаті був усього один стілець, а стіл був завалений нотами, то Андзолето не залишалося нічого більше, як сісти на ліжко, що він зараз же й зробив без церемоній. Ледве він присів на самий краєчок ліжка, як, змучений утомою, повалився на велику подушку.

— Моя люба, моя гарна дружинонько, — промурмотав він, — я зараз віддав би всі роки, які мені залишається жити, за одну годину міцного сну й усі скарби світу за те, щоб укрити ноги краєчком цієї ковдри. Ніколи в житті мені не було так холодно, як у цьому проклятому фраку; після безсонної ночі мене трусить, як у лихоманці.

Хвилину Консуело вагалася. Вісімнадцятирічна сирота, зовсім самотня на світі, вона, по суті, відповідала за свої вчинки тільки перед Богом. Вірячи в обіцянки Андзолето, як у слова Євангелія, вона не боялася, що набридне йому або що він кине її, якщо вона поступиться всім його бажанням. Але під впливом почуття соромливості, що Андзолето ніколи не намагався в ній побороти, вона вважала його прохання трохи неделікатним. Проте вона підійшла до нього й узяла його за руку — рука була холодна, а коли Андзолето притулив її руку до свого чола, дівчина відчула, що чоло юнака гаряче.

— Ти хворий! — вигукнула вона з тривогою, відкинувши всі інші міркування. — Якщо так, звичайно, поспи годинку на моїй постелі.

Андзолето не змусив її двічі повторювати цю пропозицію.

— Добра, як сам Бог, — прошепотів він, простягаючись на матраці із прибережника.

Консуело накрила його ковдрою й, притягши з кутка таке-сяке своє ганчір'я, ще прикрила йому ноги. Укладаючи його з материнською дбайливістю, вона тихенько прошепотіла йому:

— Андзолето, ліжко, на якому ти зараз заснеш, — те, де я спала з моєю матір'ю протягом останніх років її життя. Тут вона померла, і я, одягши її в саван, стояла біля неї й молилася, поки похоронний човен не відвіз її від мене назавжди. Отож, я хочу зараз розповісти тобі, що вона змусила мене обіцяти їй у свої останні хвилини. «Консуело, — сказала вона, — заприсягнися мені перед розп'яттям, що Андзолето ляже в це ліжко на моє місце не раніше, ніж ви з ним обвінчаєтеся в церкві».

— І ти заприсяглася?

— І я заприсяглася. Але, дозволивши тобі спати тут зараз, я поступилася тобі не місцем матері, а моїм власним.

— А ти, бідолашко, так і не заснеш? — вигукнув Андзолето, роблячи над собою зусилля й підводячись. — Який я, одначе, негідник! Зараз же піду спати на вулицю!

— Ні! Ні! — сказала Консуело, лагідно змушуючи його лягти назад на подушку. — Ти хворий, а я здорова. Мати моя померла щирою католичкою, вона тепер на небі й постійно дивиться на нас звідти. Вона знає, що ти дотримався даної їй обіцянки — не покинув мене. Вона знає також, що наша любов не менш чиста тепер, ніж була при ній. Вона бачить, що й у цю мить я не подумую ні про що погане, не роблю нічого поганого. Упокій, Господи, її душу!

Тут Консуело перехрестилась. Андзолето вже заснув. Виходячи, Консуело прошепотіла:

— Там, на терасі, я помолюся, щоб ти не занедужав.

— Добра, як Бог, — у півсні повторив Андзолето, навіть не помітивши, що наречена залишила його самого.

Консуело дійсно пішла молитися на терасу. Через якийсь час вона повернулася глянути, чи не гірше йому, і, побачивши, що він безтурботно спить, довго, зосереджено дивилася на його красиве бліде лице, осяяне місяцем.

Потім, не бажаючи піддаватися сну й згадавши, що хвилювання сьогоднішнього вечора перешкодили їй займатися, вона знову засвітила лампу, сіла за свій столик і почала наносити на нотний папір завдання з композиції, задане на завтрашній день її вчителем Порпорою.

Розділ 6

Граф Дзустіньяні, незважаючи на всю свою філософську байдужність і свої нові захоплення — Корилла досить незграбно прикидалася, начебто ревнує його, — далеко не був так байдужий до зухвалих капризів своєї шаленої коханки, як намагався це показати. Добрий, слабохарактерний і легковажний, він був розпусним