Жан-Жак Руссо - Сповідь

з грудей. Я намагався кричати їм, але груди мені здавило. Було надто пізно. Мені залишалося двадцять кроків, коли я побачив, як піднімають перший міст. Я здригнувся, побачивши в повітрі його жахливі роги, похмурі й фатальні провісники неминучої долі, що чекала на мене з цієї миті.

У першому пориванні відчаю я кинувся на схил, кусаючи землю. Мої товариші лише посміювалися, змирившись зі своїм нещастям. Змирився зі своєю долею і я, але інакше. На цьому самому місці я присягнувся ніколи не повертатися до хазяїна, і наступного ранку, коли після відкриття брами вони повернулися в місто, я розпрощався з ними назавжди, попросивши їх тільки сповістити таємно мого кузена Бернара про ухвалене мною рішення та повідомити його про місце, де ми могли б побачитися з ним востаннє.

Відтоді як я став працювати у гравера, ми бачилися рідше, хоча якийсь час і зустрічалися неділями, але поступово обросли новими звичками і стали бачитися менше. Переконаний, що цим змінам багато в чому сприяла його мати. Він був хлопцем з «верхнього» міста, а я, жалюгідний підмайстер, став просто хлопчиськом із Сен-Жерве.[24] Незважаючи на те, що ми були родичами, ми втратили рівність, і знатися зі мною було принизливо. Одначе наші стосунки не зовсім припинились, і оскільки він був з природи добрий, то слухався часом свого серця, всупереч материнським урокам. Дізнавшись про моє рішення, він примчався, але не для того, щоб відраяти мене чи податися зі мною, а щоб за допомогою невеликих подарунків надати моїй втечі хоч якоїсь приємності, бо мої власні кошти не могли мені дозволити утекти далеко. Між іншим, він подарував мені маленьку шпагу, яка мені дуже сподобалася і яку я доніс аж до Турина, де розлучився з нею через крайню скруту. Що більше я з того часу думав про його поведінку в той критичний момент, то більше переконувався, що він діяв за напученнями своєї матері і, може, свого батька, бо неможливо, щоб сам він не спробував умовити мене залишитися або не захотів піти за мною; але цього не сталося. Він радше підбадьорив мене в моєму намірі, ніж спробував від нього відмовити, і, побачивши мою рішучість, розлучився зі мною без зайвого жалю. Більше ми ніколи не писали одне одному і не бачилися. Шкода: він був по суті добрий, і ми були створені, щоб любити одне одного.

Перш ніж віддатися своїй неминучій долі, дозвольте мені на мить звернути свій погляд на те, що природно чекало б на мене, якби я потрапив до кращого хазяїна. Ніщо так добре не узгоджувалося з моєю вдачею і не могло зробити мене щасливішим, ніж тихе й невідоме становище гарного ремісника, а надто ремісника такого класу, як женевські гравери, наприклад. Це ремесло, достатньо прибуткове, щоб забезпечити заможне існування, і недостатньо прибуткове, щоб розбагатіти, до кінця днів обмежило б моє честолюбство і, залишаючи мені чесне дозвілля для розвитку скромних здібностей, утримало б мене у своїй сфері, не давши ніякого способу вийти за її межі. Маючи досить багату уяву, здатну прикрасити своїми химерами будь-яке становище, уяву достатньо могутню, щоб переносити мене на моє бажання до яких завгодно сфер, я мало турбувався б про те, у якій сфері перебуваю насправді. Хоч би де я був, мені нічого не варто було перенестися до будь-якого надхмарного палацу. Саме вже це показувало, що найпростіше становище, яке породжує найменше суєти і клопоту, найкраще мені й підходило. Я прожив би тихе і мирне життя в лоні своєї релігії, своєї батьківщини, своєї сім’ї і друзів. Таке життя якнайкраще відповідало б моїй вдачі, і я провів би свої дні в одноманітній праці, що відповідала моїм схильностям, у постійному колі близьких мені людей. Я був би добрим християнином і гарним громадянином, добрим батьком родини, добрим другом і гарним працівником – людиною, гідною з усякого погляду. Я любив би своє ремесло і, можливо, склав би честь своєму стану; проживши просте й невідоме, але рівне й спокійне життя, я мирно відійшов би у вічність серед своїх близьких. Безперечно, мене скоро забули б, але принаймні про мене шкодували б, поки пам’ятали.

А натомість… Яку картину я намалюю? Але не будемо передчасно заглядати в нещастя мого життя, я і без того надто довго розважатиму читачів цією сумною темою.

Книга друга

1728

Якою сумною була мить, коли жах вселив мені план утечі, такою чудовою стала мить його здійснення. Ще дитиною я збирався покинути свою країну, рідних, опертя і засоби для життя, полишити навчання ремесла, не опанувавши його цілком, щоб жити ним, зіткнутися з убогістю, не маючи способу з неї вибитися, зазнати в слабкому й невинному віці всіх спокус пороку й відчаю, піти назустріч знегодам, блуканням, пасткам, рабству і смерті й потрапити під ярмо куди тяжче, ніж те, що було мені під силу. Ось що хотів я зробити і ось яке майбутнє повинен був бачити перед собою. Але я малював його собі зовсім інакше. Я думав, що здобув незалежність, і це почуття переповнювало мене. Ставши вільним і паном самому собі, я думав, що все зможу і всього досягну, мені залишалося лише узяти розгін, щоб злинути у висоту і полетіти. Я упевнено вступав у широку світову царину, якій належало заповнитися моїми заслугами, де на кожному кроці на мене чекали бенкети, скарби, пригоди, послужливі друзі й ласкаві коханки. Досить мені з’явитися, як цілий всесвіт обернеться до мене! Але я готовий був позбавити цієї долі всесвіт і цілком задовольнився б невеликим милим товариством, не обтяжуючи себе рештою. Моя помірність обмежувала мене вузькою, але сповненою краси сферою, де я пануватиму. Моє честолюбство не йшло далі якого-небудь замку, де я стану улюбленцем господаря і господині, коханим їхньої дочки, другом її брата і захисником сусідів, буду всім задоволений і не захочу більшого.

У сподіванні цього скромного майбутнього я кілька днів тинявся навколо міста, зупиняючись у знайомих селян, які приймали мене куди добріше, ніж приймали б городяни. Вони зустрічали і годували мене з такою добротою, ніби не бачили в ній ніякої заслуги. І вони не робили мені ласку, бо не виявляли переді мною ніякої переваги.

Так, мандруючи по світу, дійшов я до Конфіньйона у Савойї, розташованого за два льє від Женеви. Тамтешнього кюре звали паном Понвером. Це ім’я, відоме в історії Республіки, мене дуже вразило. Мені цікаво було поглянути на нащадка дворян Кюєрів.[25]