Віктор Васильович Смирнов - Тривожний місяць вересень

— Куди поділася старша дочка Семеренкова, Ніночка? — ніби сама себе запитувала Малясиха. — Зникла — і квит. Невже з німцями втекла? Горілий за неї сватався… Гарна дівка Ніночка!

Я пам’ятав Ніночку. Коли до війни приїжджав на шкільні канікули, то щоразу закохувався в неї. Вона носила беретик, завивала волосся в дрібненькі кучерики і дуже голосно сміялася на вечорах у клубі. Вона любила крутити хлопцям голови. Перед війною їй було років двадцять два, а мені шістнадцять, цілком зрозуміло, що моя любов могла проявлятися тільки на відстані. Антоніни я тоді зовсім не помічав.

— Антоніна, молодша, то таке мурмило, — вела далі господиня. Вона ніби стежила за плином моїх споминів. — На людей не дивиться! Мовчить, слова не промовить. А чого?

— Гаразд, — сказав я. Мені не хотілося про це говорити. Усе-таки відносно Штебльонка. Чого він вирушив до райцентру?

Малясиха відразу знітилася.

— Що він робив того ранку?

— Та нічого… До швагера ми ходили разом, до Крота. Швагер кабанчика заколов, то просив допомогти обсмалити… Ото вже люди живуть! У Київ сало возять за триста верст!

— Кріт — багатий дядько, — підтримав дружину Маляс.

— Ну й що робив там Штебльонок?

— Та нічого… — одказала господиня. — Кріт просив його колієві допомогти. Але Штебльонок не захотів Ніколи, каже. Повернувся та й пішов. А ми осталися

— Смачна штука — кров’янка, — промовив Маляс, зітхнувши.

…Коли я виходив із хати, Малясиха сказала пошепки:

— Товаришу Капелюх, а правду кажуть, що «яструбкам» у районі гас дають і скло на лампу? Ви б і нам як потерпілим від німецької окупації, не могли б випросити?

Так я зрозумів причину її люб’язного ставлення й гостинності. І це було єдине моє відкриття.

Я знизав плечима.

— Штебльонок казав, що допоможе, — промовила вона. — Та от не встиг…

Я зрозумів — вона по-своєму шкодує, що загинув постоялець. Причини, через які люди журяться за своїми знайомими і близькими, досить різноманітні. Проте я не поспішав осуджувати за це Малясиху. Значно гірше було те, що Малясиха та її чоловіченько чогось недоговорювали… А чому люди повинні викладати правду? Це небезпечно для них. Бандити поруч, у лісах, за околицею Глухарки, і ні я, ні Попеленко — не надійний захист. Якби нам пощастило здобути хоч яку-небудь маленьку перемогу! Багато що змінилося б. А зараз страх командував глухарчанами. Я ще раз подумав про це під час відвідин гончарного заводика.

7.

Туман уже піднявся, клочкуватими пасмами поплив у сторону лісів і очистив село. З підгірка, де стояла Малясова хата, було добре видно всю Глухарку — два ряди хат, що утворили довгу вулицю, яка спускалася до гончарного заводика — великого, вкритого черепицею сарая з двома товстими цегляними димарями. Ці димарі робили сарай схожим на допотопний пароплав. Ну, а вже коли завод був пароплавчиком, то Глухарка — караваном барж, які пароплавчик тягнув кудись у лісове море.

Одразу ж за заводом, за кількома кар’єрами, де видобували червіньку — червону глину, починалися ліси. До бортів каравану ліси підступали не так щільно, тут була нейтральна зона з полів та городів. Ніжною зеленню виділявся озимий клин, через який в’юнилася стежка, що вела в ліс, до криниці.

За озимим клином, на темній ріллі, шапкою лежав Гаврилів горб. На ньому був колись цвинтар — дерев’яна церковця, що давно згоріла, і кладовище. Там лежав мій дід Іван Капелюх, засновник роду поліських Капелюхів, котрий приїхав сюди, як переказують, із Запоріжжя.

Туман уже піднімався над верхів’ями дерев, але, як високо не піднімало б сонце цю завісу, на обрії виднілося тільки одне: ліси. Спершу зелені, з мереживом вересневої жовтизни, вони, чим далі сягав погляд, ставали ліловими, бузковими і мало-помалу перетворювалися на невиразне марево невизначеного кольору.

Дороги, що самовпевнено й різко розтинали городи й поля, губилися в неосяжності лісів. Двома дорогами можна було виїхати з Глухарки — та, що вливалась у вулицю з півдня, з’єднувала наше село з Ожином через Шарии гай, через Іншу; а північна, ковзнувши біля стін заводика та обігнувши кар’єри, вела в білоруський край. Була ще й третя дорога, що починалася в центрі села; вона через хутір Грушевий могла вивести до великого ярмаркового села Мишкільців. Проте зараз цією дорогою майже ніхто не їздив. Мишкільський шлях проходив повз УР — страшна назва! Ним у наших краях лякали дітей: «Ось відведу в УР», «Не бігай до лісу, в УР попадеш».

Раніше в слові «УР» нічого жахливого не було, воно скорочено означало — укріплений район. Перед війною в наших місцях почали будувати оборонну лінію. Вона мала простягтися від непрохідних північних боліт до південних степів. Але встигли збудувати лише кілька дільниць, та й ті не були закінчені повністю, коли нагрянули фашисти. Система протитанкових ровів, бліндажів, землянок, дотів, ескарпів, підземних сховищ та ходів сполучень, розчищених від дерев секторів обстрілу, спостережних пунктів утворила в лісі занедбане і таємниче місто.

Як і будь-яка вибудована й покинута людьми споруда, як і все незрозуміле, цей УР викликав у всіх довколишніх мешканців почуття забобонного жаху. Він перетворився на пугало. І причина тому була не тільки в містиці. Після того як німці драпонули з наших країв в УРі зібралися фашистські недобитки.

Як на Лису гору, вони посунули в той УР, бо там було де причаїтися. Поліцаї, старости, перекладачі, бандерівські «бойовики» — усі, кому німці дали під зад, щоб не годувати в Німеччині, почали опалювати в УРі землянки й учиняти бандитські наскоки на поліські села. Доки поблизу перебували військові з’єднання, доки партизанські загони ще не влилися в регулярні частини, УР кілька разів добре чистили. Кого порішили, а хто здався сподіваючись милосердя суду, і нарешті в УРі залишилася тільки така сволота якій від правосуддя нічого ждати, крім зашморгу. То були відчайдушні, по-своєму сміливі и спритні бандити, і війну вони розуміли ясно як абетку. Викурювати їх з УРу, з його лабіринтів стало нікому, фронт пішов далеко на захід, і захищати населення від бандюг мали, за задумом, бійці винищувального батальйону, або просто «яструбки».

Годі й казати, що в напрямі УРу дорога мені була заказана. Якщо раніше я ще ризикував вибиратися до Грушевого хутора, де жив товариш мировий посередник Сагайдачний, то тепер мені туди потикатися було не слід: від хутора, що лежав на восьмому кілометрі Мишкільського шляху, до УРу було близенько. Сагайдачного, до речі, це сусідство не турбувало. Він не боявся бандитів… Можливо, людина з прізвищем Сагайдачний і могла розраховувати на їхню милість,