Анні Ерно - Майдан. Жінка

цю розповідь у листопаді. В мене це написання забирало багато часу, тому що мені було зовсім нелегко повертатись у ті часи та пригадувати забуті факти. Пам’ять протестує. Я не могла розраховувати на ремінісценцію, скрип дверей старого магазину, запах переспілої дині. Я пригадую лише себе, свої канікули в І… Колір неба, відображення тополі в Уазі зовсім близько нічого мені не нагадувало. Це було так, як у ситуації, коли люди сидять у залі очікування та нудьгують, окликають своїх дітей, прощаються на платформі вокзалу, пошуки постаті мого батька. В незнайомцях, яких я зустрічала хтозна-де, які мали ознаки сили чи жалості, я знаходила забуту реальність.

Я не помічала весни. Я була ніби замкнена в незмінному часі з листопада, свіжому та дощовому, трохи прохолодному через зими. Я не думала про закінчення книжки. Але тепер знаю, що ця мить наближається. На початку червня з’явилася спека. Незабаром мені нічого було писати. Я намагалася затримати написання останніх сторінок. Але було неможливо також повертатись у минуле дуже далеко, ретушувати та додавати факти, навіть не питати себе, де ж було щастя. Я сідала на поїзд вранці, та поверталась, як завжди, тільки ввечері. Того разу я привезла до них онука двох з половиною років.

Мати чекала на нас біля входу в жакеті з-під костюма, натягнутому на білу блузку, та хустці, що прикривала сиве волосся, вона перестала фарбувати його після мого весілля. Дитина, мовчазна через втому та розгублена з самого початку цієї нескінченної подорожі, дозволила себе обійняти й потримати на руках. Спека трохи спала. Мати завжди ходила швидко, але короткими кроками. Раптом вона зупинилася і вигукнула: «Але ж тепер з нами йдуть малі ніжки!» Батько чекав на нас на кухні. Він не здався мені постарілим. Мати розповіла, що напередодні батько ходив до перукаря на честь мого малого хлопчика. Безглузда сцена з вигуками, із запитаннями до дитини, не чекаючи відповідей, втома та задоволення. Вони вирішували, на кого він більше схожий. Мати відвела внука до коробок із цукерками. Батько провів його в садок і показував полуниці, потім кролів та гусаків. Він повністю взяв на себе турботу про дитину, ніби я залишилася маленькою дівчинкою і не в змозі була сама займатися сином. Він із сумнівом прийняв мої принципи виховання: спати вдень та ніяких солодощів. Ми всі снідали за столом перед вікном, дитина на моїх колінах. Це був тихий спокійний вечір.

У моїй колишній кімнаті ще затрималася спека дня. Батько прилаштував маленьке ліжко біля мого для малого. Я не могла заснути до двох годин ночі, я спробувала почитати. Тільки я увімкнула лампу, дріт почорнів, посипались іскри, світло погасло. Лампа у формі кулі на підставці з мармуру, кролик зі складеними лапками. Колись мені здавалося, що вона дуже красива. Але тепер вона була зіпсована. Батьки ніколи нічого не лагодили, завжди залишалися байдужими до речей.

Тепер інший час.

Я повернулася пізно. У сусідній кімнаті мати тихо розмовляла з батьком. Вона розповіла мені, що йому стало погано на світанку, він навіть не встиг добігти до туалету. Вона припустила, що він отруївся напередодні залишками птиці. Він хвилювався, чи вона підмела підлогу, та скаржився на біль у грудях. Мені здалося, що його голос змінився. Коли малий підійшов до нього, він навіть не поворухнувся, залишився лежати на спині.

Лікар одразу пройшов до кімнати. Моя мати була готова допомогти в разі потреби. Пізніше вони разом вийшли до кухні. Внизу на сходах лікар шепотів матері, радив перевезти батька до лікарні в Руан. Мати дуже засмутилася. З самого початку вона казала мені: «Він завжди просить те, чого йому не можна», а батькові, приносячи йому мінеральну воду: «Тримай, але ти ж знаєш, що тобі треба бути обережнішим зі шлунком». Вона жмакала чисту серветку, яку використовували при прослуховуванні, вона не розуміла, відмовлялася розуміти всю важливість лиха, яке ми не помічали. Лікар пішов, можна було почекати вечора та вирішити.

Я пішла по ліки. День обіцяв бути важким. Аптекар мене впізнав. Я помітила, що кількість машин збільшилася порівняно з минулим роком, коли я була тут останнього разу. Все було надто знайомим та нагадувало моє дитинство, щоб я могла уявити свого батька дійсно хворим. Я накупила овочів для рагу. Відвідувачі схвильовано запитували про патрона, який іще не вставав з ліжка в такий гарний ранок. Мати приводила резонні доводи: «Вчора було щонайменше сорок градусів у садку, я б не витримала такої спеки, впала б од сонячного удару, якби залишалася так довго, як він», або: «Вчора була така спека, я навіть їсти нічого не могла». Як і мати, вони вважали, що мій батько захворів через те, що не корився природі, він був покараний, але не слід поводитися так знову.

Проходячи повз ліжко батька, малий спитав: «Чому месьє спить?»

Мати завжди була з клієнтами. З кожним дзвоником я їй кричала, як колись: «Мамо, прийшли!» — щоб вона йшла до клієнтів. Батько нічого не їв, пив тільки воду, але його стан не погіршився. Ввечері прийшов лікар, він більше не говорив про лікарню.

Наступного дня, щоразу, як я чи мати запитували його, як він почувається, він зітхав і скаржився, що не їв два дні. Лікар навіть пожартував: «Ви потрапили в скрутне становище». Мені здається: завжди, коли я бачила, як лікар спускається сходами, я завжди чула ті чи інші жарти. Ввечері мати, приховуючи погляд, прошепотіла: «Я не знаю, що робити». Вона не уявляла, що батько може померти. Ми разом обідали, займалися малим, ми не розмовляли між собою про його хворобу. Я відповіла: «Побачимо». До вісімнадцяти років я часто від нього чула: «Якщо ти потрапиш у халепу, ти знаєш, що робити». Не варто було говорити, в яку саму халепу, все було зрозуміло без слів, малось на увазі, якщо завагітнієш.

Уночі з неділі на понеділок дихання батька стало переривчастим і глибоким. Потім було чутно клекотання. Це був жах, бо ми не могли зрозуміти, чи то з легень, чи то з кишечника. Було враження, що в нього «говорять» всі органи. Лікар зробив йому заспокійливий укол. Він заспокоївся. Після обіду я складала випрані речі до шафи. З цікавості витягнула клаптик рожевого тику і розклала його на краю ліжка. Він підвівся на ліжку, дивлячись, що я роблю, і сказав якимось чужим голосом: «Це для того, щоб оббити твій матрац, мати вже оббила мій». Він відгорнув покривало, показуючи мамину роботу. Це вперше