Василь Олександрович Сухомлинський - Вогнегривий коник

та й курличуть щось тихо-тихо. Береза прислухається, хоче зрозуміти, про що вони гомонять.

— Куди це ви летите, журавлі? — питається Береза.

— У теплий край, — відповідають журавлі.

— Ой, зима, зима… — бідкається Береза. — Вже й у мене листя осипається… Мабуть, далека й тяжка вам дорога, журавлі?

— Дорога тяжка, — відповідає найстарший Журавель. — Та не дорога нам найтяжча.

— А що ж вам найтяжче? — дивується Береза.

— Найтяжче нам жити кілька місяців на теплій ріці. Називається вона Ніл. Немає там ніколи зими. Вічно цвітуть квіти…

— То чому ж там найтяжче? — ще більше дивується Береза.

— Бо то не рідна земля, — каже найстарший Журавель, — бо немає там тебе, білокора Березо.

Комірчина для дідуся

Захворів Юрасиків дідусь, лежить і кашляє. Мати й тато мовчазні такі.

Одного разу приходить Юрко з дитячого садка, бачить: закопує тато стовпи коло хати.

— Що це ви будуєте, тату? — питається Юрко.

— Комірчину до хати прибудовую. Дідусь житиме в комірчині…

Юрко узяв маленьку лопатку, пішов на город, сів серед картоплиння й копає ямку.

— Що це ти копаєш, Юрасику? — питається батько.

— Та землянку будую…

— Навіщо тобі землянка?

— А ви з мамою житимете в ній, коли постарієте…

Лисиччук-першокласник

У Лисиці був син — рудий Лисиччук. Він навчався в першому класі. Щоранку мама проводжала Лисиччука-першокласника до школи.

Був Лисиччук не дуже старанний учень. Йому не хотілося зарані прокидатися, вмиватися, чистити зуби, снідати.

Одного разу Лисиччук подумав: «Не піду я сьогодні в школу».

— Мамо, — жалібно прошепотів він уранці, — у мене зуб болить.

Він думав, що мама скаже: «Бідний мій Лисиччуче, лежи в ліжку, не ходи до школи, зараз я тобі солодкої кашки дам».

Але мама сказала:

— Зараз я сходжу по ведмедя — зубного лікаря. Він прийде і вирве хворого зуба.

Лисиччук перелякався. Кому це приємно, коли в тебе виривають зовсім здоровий зуб. І він сказав мамі:

— Мамо, в мене вже перестав боліти зуб. Я піду в школу. Але спочатку вмиюсь, почищу зуби й поснідаю.

Мама усміхнулась і сказала:

— От і добре, що недуга пройшла. А солодка каша вже готова.

А хто ж вам казку розповідає, бабусю?

Петрик і Миколка звикли, що бабуся Марія дає їм вечеряти, стелить постіль і вкладає спати. Як покладе онуків у постіль, сідає на стільці й розповідає їм казку.

Бабусина казка заколисує маленьких онуків. Вони засинають.

А вранці прокидаються і бачать: бабуся Марія вже порається на кухні. Готує їм снідання.

Одного разу Миколка й питає:

— Бабусю, а коли ви спите?

— Як вас покладу…

— А встаєте коли?

— Як вам ще лишається три години спати.

— А хто ж вам казку розповідає, бабусю?

Бабуся Марія усміхнулася й нічого не відповіла.

А Миколка думав: «Справді, хто ж розповідає бабусі казку?»

Сорока-білобока

До старого кравця ворона прилетіла Сорока та й просить:

— Поший мені нове плаття. Та таке, щоб найкрасивіше було.

Узяв кравець Ворон великі ножиці, викроїв із сірого полотна їй плаття.

— Ні, — каже Сорока, — добав іще білого полотна. Хай будуть у мене білі боки.

Пошив кравець Ворон сіре плаття з білими боками. З того часу всі й кажуть на Сороку: білобока.

А вона, куди летить, усе хвалиться своїм платтям.

Щоб не наколовся

Дівчинка Зоя гуляла в саду. Вона підійшла до акації. На акації гострі-прегострі колючки.

Над акацією літає барвистий метелик. Ой, як же йому не страшно літати! Налетить на колючку — що ж тоді буде!

Підійшла Зоя до акації. Зломила одну колючку, другу, третю.

Мама побачила й питає:

— Що ти робиш, Зою? Навіщо колючки зламуєш?

— Щоб метелик не наколовся, — відповіла Зоя.

Не видно, бо ніч

Оля попросила в мами великий аркуш паперу.

— Навіщо тобі папір?

— Я намалюю всіх, хто живе в моїй кімнатці.

Дала мама аркуш паперу, сіла Юля за стіл і ну малювати.

За півгодини приносить мамі малюнок. Аркуш уже не білий, а чорний.

— Дивіться, мамо, що я намалювала, — радісно щебече Юля. — Ось ліжко, ось я сплю в ліжку. Під ліжком на килимку вогнегривий кінь. Поруч зі мною моя лялька Меланка. Рибка в акваріумі спить, кіт спить, а за вікном метелиця.

— Але чому ж нічого цього не видно? — питає мати. — Де ж тут ліжечко, де вогнегривий кінь, де лялька і кіт?

— Не видно, бо ніч, — каже Юля.

І подумала: «Як це мама того не розуміє?»

Чого це дідусь такий добрий сьогодні?

Поліз Андрійко на шовковицю: привабили чорні ягоди. Навтішався вволю, а тут дощ пішов.

Пересидів Андрійко дощ. Хотів злазити додолу, аж дивиться — сидить під шовковицею дідусь Петро. Вийшов після дощу в сад — у білій сорочці і голова біла як молоко.

— Чому це ти сидиш на дереві, внучку?

— Боюся краплі на вас струсити, дідусю…

— Злазь, Андрійку…

Дідусь відійшов, Андрійко й зліз із шовковиці. Дідусь пригорнув і поцілував Андрійка. «Чому це дідусь такий добрий сьогодні?» — подумав онук.

Як визволити джмеля?

Залетів у клас джміль — жовтий, як мед, волохатий. Довго літав, припав до вікна. Бився в шибку, плакав, а вилетіти не зміг.

Коли діти прийшли до школи, він тихо лазив по шибці. Час від часу пробував злетіти, та не було сили.

От повзає він по шибці. Ніхто не звертає уваги на бідного джмеля, тільки найменша дівчинка дивиться на нього пильно-пильно.

Хочеться Ніні підійти до волохатого, взяти його на долоню, підняти до відчиненої кватирки й випустити.

Жде Ніна перерви, не діждеться.

Хоч би скоріше час ішов.

Хоч би швидше пролунав дзвоник.

Чого синичка плаче?

У хаті край села жили чоловік і жінка. Було в них двоє дітей — Мишко й Оля.

Біля хати ріс високий гіллястий осокір.

— Зробимо на осокорі гойдалку, — сказав раз Мишко.

— Ой, добре буде гойдатися — зраділа Оля. Поліз Мишко на осокір, прив’язав до гілки вірьовку. Стали на гойдалку Мишко й Оля та й давай гойдатися.

Гойдаються діти, й осокір гойдається. Гойдаються діти, а навколо них синичка літає та співає, співає.

Мишко й каже:

— І синичці весело, що ми гойдаємось. Як вона радісно співає.

Глянула Оля на стовбур осокора й побачила дупло, а в дуплі гніздечко синиччине, а в гніздечку пташенята маленькі.

— Синичка не радіє, а плаче, — сказала Оля.

— Чого ж їй плакати? — здивувався Мишко.

— Подумай чого, — відповіла Оля.

Мишко зліз із гойдалки, став на землю, дивиться на синиччине гніздо й думає: «Чого синичка плаче?»

Чорні руки

Бабуся місила тісто. Тісто було пишне,