Василь Олександрович Сухомлинський - Вогнегривий коник

дивився на велику дідову бороду. Дід простукав ручкою кельми стінки слабої печі й сказав:

— Ця піч не грітиме, скільки не лагодь. Другу треба мурувати.

Мати й Тарасик винесли на подвір’я цеглу, печі не стало.

Дід Трохим став класти нову, Тарасик йому допомагав.

— Діду, це правда, що ніхто, крім вас, не вміє у нашому селі піч мурувати?

— Правда, сину, — каже дід Трохим.

— А як вас не стане?

— Не стане — нікому буде й цеглину покласти.

Тарасик довго сидів зажурений. Потім підходить до діда Трохима й просить:

— Діду, навчіть мурувати піч…

Пекучий сонячний зайчик

Маленький Тимко прокидається влітку дуже рано. Треба вставати й братися до роботи: голубів годувати, квіти в саду поливати, книжку читати, казку малювати.

Тимко прокидається, дивиться, як рожевий сонячний зайчик наближається до його ліжка. Ось тільки зайчик торкнеться до подушки, — зараз Тимко встає й робить зарядку.

А сьогодні Тимкові не хочеться вставати. Чого не хочеться, — він і сам не знає. Ось уже зайчик і до подушки торкнувся, і на подушку стрибнув. «Що ж воно буде?» — думає Тимко й лежить собі в ліжку.

Та от зайчик перескочив подушку й торкнувся до Тимкового обличчя. Обпік, немов жариною. Соромно стало Тимкові перед зайчиком. Схопився з ліжка, зарядку робить.

Минуло багато років. Тимко вже дорослий. У нього в самого вже діти. Але все життя пам’ятає в душі отой сором перед пекучим сонячним зайчиком.

Сьома дочка

Було в матері сім дочок. Ось поїхала мати в гості до сина, а син жив далеко-далеко. Повернулась додому аж через місяць.

Коли мати ввійшла до хати, дочки одна за одною стали говорити, як вони знудьгувалися за матір’ю.

— Я скучала за тобою, немов маківка за сонячним промінням, — сказала перша дочка.

— Я ждала тебе, як суха земля жде краплину дощу, — промовила друга дочка.

— Я плакала за тобою, як маленьке пташеня плаче за пташкою, — сказала третя.

— Мені тяжко було без тебе, як бджолі без квітки, — щебетала четверта.

— Ти снилась мені, як троянді сниться краплина роси, — промовила п’ята.

— Я виглядала тебе, як вишневий садок виглядає соловейка, — сказала шоста.

А сьома дочка нічого не сказала. Вона роззула матусю й принесла їй води у ночвах — помити ноги.

Тетянка усміхається

У Тимка велика радість: є у нього сестричка Тетянка.

Мама не відходить від колиски, усміхається до Тетянки, а вона все спить або ж плаче. Коли починає плакати, мама бере її на руки.

Тимкові хочеться, щоб Тетянка подивилася на нього. Він схиляється над сестричкою, показує їй ведмедика, а та мовби й не бачить нічого.

— Чому вона не хоче дивитися на мене? — дивується Тимко.

— Вона ще маленька, — відповідає мама, — ось як усміхнеться — тоді вже й на тебе подивиться, й на ведмедика.

Тимко щоранку підходить до Тетянки, як вона прокидається, жде, чи не усміхнеться сьогодні сестричка.

І ось одного ранку вона усміхнулася. Тимко радісно скрикнув:

— Мамо, Тетянка усміхається!

Мама прибігла, схилилася над малою, а вона до неї усміхається.

— Біжи, Тимку, в поле до тата, скажи йому, що Тетянка усміхається.

Побіг Тимко в поле до тата. А тато пшеницю сіє. Біжить Тимко, рукою махає. Зупинив тато сівалку, чекає Тимка. Занепокоївся.

— Тату, Тетянка усміхається! — кричить Тимко.

Тої ж миті у тата звеселіли очі. Він усміхнувся, обняв Тимка й поцілував.

І всі люди, що працювали з татом у полі, теж усміхнулись.

Соловей і Жук

Усадку співав Соловей. Його пісня була дуже гарна. Він знав, що його пісню люблять люди. Того й дивився з погордою на квітучий сад, на синє небо й на маленьку дівчинку, що сиділа в саду й слухала його пісню.

А коло Соловейка літав великий рогатий Жук. Він літав і гудів.

Соловей припинив свою пісню та й каже:

— Перестань гудіти. Ти не даєш мені співати. Твоє гудіння нікому не потрібне. Та й краще, аби тебе, Жуче, зовсім не було.

Жук гідно відповів:

— Ні, Солов’ю, без мене, Жука, неможливий світ, як і без тебе, Солов’я.

— Ну й мудрець! — всміхнувся Соловей. — Виходить, що й ти потрібен людям? Ось запитаємо дівчинку, вона скаже, хто потрібен людям, а хто ні.

Полетіли Соловей і Жук до дівчинки та й питають:

— Скажи, дівчинко, кого треба залишити в світі — Солов’я чи Жука?

— Хай собі будуть і Соловей, і Жук, — відповіла дівчинка. Тоді подумала й додала: — Як же можна без Жука?

Аби швидше почути дзвоник

Учитель розповів учням, як поширюється звук. Усіх дуже зацікавило, що звук поширюється не дуже швидко, — триста метрів на секунду.

— Зверніть увагу ось на що, — каже учитель. — Недалеко від вас грають у м’яча. Ви бачите, як м’яч ударився об землю, підскочив. М’яч уже в повітрі, а ви ще тільки чуєте його удар об землю.

Мишко похвалився, що він помічав таке явище, але не міг його пояснити. Тепер уже йому зрозуміло…

Та найбільше поширення звуку зацікавило Юрка. Він і питається вчителя:

— Ось ми чуємо, як у коридорі лунає дзвінок на перерву. Значить, звук дзвінка чути спочатку біля дверей класу, де стоять останні парти, а потім біля дошки, де передні?

— Справді, це так, — відповідає учитель.

— Пересадіть мене, будь ласка, на останню парту.

— Чому? — дивується учитель.

— Та хочу перший чути дзвінок. Щоб скоріше іти на перерву…

Як носили півника продавати

Жили собі у бабусі Марії онучок Юрко і півник Панько. Були вони великі друзі. Рано-вранці Панько співав «Ку-ку-рі-ку» — і Юрко прокидався. Хлопчик ніс Панькові жменю пшона. Півник клював пшоно і дякував Юркові.

Та ось прийшла біда: не вродив хліб, нічого півникові їсти. Посадила бабуся Марія півника Панька в корзинку й понесла на ярмарок продавати.

Несе бабуся Марія корзинку, Панько виглядає, гребінцем червоним хитає, а Юрко йде слідом і плаче.

Дійшли до Кленового мосту, сіли спочивати. Бабуся задрімала, а Юрко взяв півника й випустив на дорогу. Побіг півник додому.

Прийшли бабуся Марія з Юрком на ярмарок. Стала бабуся в пташиний ряд, до корзинки — а півника й немає.

Зраділа бабуся Марія, обняла Юрка й поцілувала.

Веселі поверталися бабуся й онучок із ярмарку.

— Ділитимемо із Паньком кашу, а не понесемо його продавати, — сказала бабуся Марія, коли вони підійшли до воріт.

— Я й борщ їстиму, — сказав Панько, почувши бабусині слова.

Що найтяжче журавлям

Тихого осіннього вечора на узліссі сіли відпочити журавлі. Вони летіли в теплий край. Сонце вже зайшло, то й заночують.

Притулились журавлі до білокорої берези