Вілбур Сміт - Сонячний Птах

довго, зупинившись одного разу, і почув далеке гарчання лева, яке долинало від бушу. Коли я повернувся до табору, ліхтар ще горів у наметі Саллі, і її силует був збільшений на тлі білої парусини намету, величезний темний портрет моєї любові. Вона читала, сидячи зі схрещеними ногами на польовому ліжку, та, коли я подивився на неї, простягла руку й погасила ліхтар.

Я трохи зачекав, збираючи свою мужність, а тоді підійшов до її намету, й моє серце закалатало, як молоток, намагаючись вихопитися зі своєї спотвореної клітки.

– Сал?

– Чого тобі, Бене? – лагідно відповіла вона на мій шепіт.

– Можна мені увійти?

Вона завагалася, перш ніж відповісти.

– Гаразд, лише на хвилину.

Я увійшов до намету, й у сутінках її біла нічна сорочка мала блакитний колір. Я потягся до її обличчя й торкнувся рукою її щоки.

– Я прийшов сказати, що кохаю тебе, – лагідно мовив я й почув, як їй трохи перехопило дух у темряві.

Коли вона відповіла, її голос пролунав ніжно.

– Бен, – прошепотіла вона. – Мій любий, мій дорогий Бен.

– Я хотів би залишитися з тобою на ніч.

І мені здалося, що в її голосі пролунав жаль, коли вона відповіла:

– Ні, Бене. Це стало б відомо кожному. А мені не хочеться, щоб так було.

Ранок розпочався так само, як закінчився попередній день. У всіх був чудовий настрій, усі сміялися за сніданком. Весело базікаючи, слуги згорнули табір і поскладали всі речі у вантажівки – й о сьомій годині ранку ми покинули дорогу й поїхали понад краєм улоговини. Попереду лендровер, вантажівки їхали по наших слідах крізь чагарі та густу траву, через сухі рови, що, петляючи, збігали в улоговину.

Ми були в дорозі близько години, коли я побачив, як попереду між деревами промайнуло щось біле, й троє величних сернобиків вибігли на відкритий простір в улоговині й побігли один за одним, утікаючи від нас. Вони бігли важко, наче розгодовані поні, блідий багрянець їхніх тулубів та химерний малюнок їхніх чорно-білих масок виразно виокремлювалися на сірій поверхні улоговини.

Лорен натиснув на гальма лендровера, чітко вивіреними рухами професіонала старий носій зброї з племені матабеле тицьнув йому в руки великий «Маґнум Голланд-Голланд 375», й він побіг, низько пригинаючись за смужкою трави, що росла понад краєм улоговини.

– Він що, хоче їх убити? – запитала Саллі тонким дівочим голосом. Я кивнув головою, й вона провадила: – Але навіщо? Навіщо?

– Бо це одна з тих небагатьох речей, які він любить робити.

– Але вони такі гарні! – запротестувала вона.

– Так, – погодився я.

На дні улоговини, на відстані близько шестисот ярдів від лендровера, сернобики зупинилися. Вони стояли, обернувшись до нас боками, не відривали від нас пильних поглядів, піднявши голови, увінчані прегарними рогами.

– Що він робить? – запитала Саллі, показуючи на Лорена, який досі біг понад краєм улоговини.

– Він робить усе за правилами, – пояснив я. – Вважають порушенням стріляти в дичину, якщо ти перебуваєш ближче, аніж за п’ятсот метрів від автомобіля.

– Веселий спорт, – промурмотіла вона, кусаючи губу й переводячи погляд від Лорена до далекого сернобика.

Потім несподівано вона вистрибнула з лендровера й залізла на дах автомобіля. Стулила долоні біля рота й закричала:

– Тікайте, дурні кози! Тікайте, нехай вам грець!

Вона скинула капелюха й замахала ним над головою, стрибаючи вгору й униз на верхівці капота й завиваючи, наче дух, що віщує смерть. Сернобики в улоговині перелякано кинулися навтіки, дременувши від нас стадом по діагоналі. Я подивився на маленьку постать Лорена й побачив, як він присів, упершись ліктями в коліна, і нахилив голову над телескопічним прицілом. Рушниця смикнулася, і з дула вилетів струмінь диму, але минула секунда або дві, перш ніж до нас долетів не вельми гучний звук пострілу. Перший сернобик в улоговині тицьнувся носом у землю і впав, піднявши хмару білої пилюки. Лорен вистрілив знову, і друга тварина впала, смикаючи ногами. Останній сернобик побіг далі сам-один.

Позад мене старий носій зброї сказав, звертаючись до другого мовою синдебеле:

– Оце справжній чоловік!

Саллі спустилася з даху автомобіля й сиділа мовчки, поки я підганяв машину туди, де чекав Лорен. Він віддав зброю носієві рушниць, і, поки я передавав йому кермо, гострий запах спаленого пороху наповнив кабіну лендровера. Він подивився на Саллі.

– Дякую, – сказав він. – Я волію стріляти по дичині, коли вона біжить.

– Чому ви не вбили всіх трьох?

Тон її голосу пролунав спокійно, без ноток обурення.

– Ліцензія дозволяє мені застрелити лише двох.

– Господи, – сказала Саллі голосом, у якому тепер бриніли обурення й гнів, – як це збіса зворушливо. Не так часто ти тепер зустрічаєш справжнього джентльмена.

Лорен підвів машину туди, де лежали мертві тварини. Поки слуги білували та розбирали на м’ясо туші, Саллі залишалася на задньому сидінні, насунувши капелюха низько на лоб, а очима прикипівши до книжки.

Я стояв поруч із Лореном в яскравому сонячному світлі, яке підсилював блиск білої соляної поверхні, й дивився, як носії рушниць робили надрізи на шкірі й білували сернобиків з не меншою вправністю, аніж двійко хірургів із Гарлі-стрит.[6]

– Ти міг попередити мене, що ми матимемо ніжну дамочку в нашій експедиції, – докірливо сказав мені Лорен. – Либонь, я завжди жалкуватиму, що поступився тобі й дозволив їй приєднатися до нас. – Я нічого не відповів, і він провадив: – Я аж ніяк не проти відправити її назад у Мон на одній із цих вантажівок. – Ця пропозиція була такою нереальною, що я навіть не змінив виразу обличчя, й Лорен не став її розвивати далі. – Вона твій асистент. Тож постарайся тримати її під контролем, ти мене зрозумів?

Я відійшов геть, даючи йому час упокорити свій гнів, і дістав валізку з мапою, яка лежала на сидінні поруч із сидінням Саллі. Вона не підвела очей від книжки. Я обійшов навколо автомобіля й розклав велику аеронавігаційну мапу на даху лендровера, й через дві хвилини Лорен був зі мною поруч. Навігація – одне з його захоплень, і він дуже добре в ній тямить.

– Ми покинемо улоговину тут, – показав він на те місце, де сухе річище впадало у східний берег улоговини, – й далі орієнтуватимемося за компасом.

– Яку місцевість доведеться нам там долати, хотів би я знати.

– Піщаний вельд, найімовірніше. Мені ніколи не доводилося там бувати.

– Запитаймо у водіїв, – запропонував я.

– Непогана ідея.

Лорен підкликав обох шоферів до себе, не забув він і носіїв рушниць, які на цей час закінчили роботу, що вимагала високої майстерності, й доручили робити решту слугам, на що вони