Пола Хокінс - Дівчина у потягу

знаю, як це мамі пояснити. Уявляю її обличчя, коли вона читатиме моє благання про допомогу, дратівливе розчарування, обурення. Я навіть чую, як вона зітхає.

Гуде телефон. Надійшло повідомлення. Ще кілька годин тому. Знову від Тома. Не хочу знати, що він ще скаже, але змушена прослухати. Я не можу від нього просто відмахнутися. Серцебиття прискорюється, коли я набираю номер своєї голосової пошти, готуючись до найгіршого.

— Рейчел, передзвони мені! — Голос вже не такий розлючений, тож я трохи заспокоююся. — Хочу пересвідчитися, що ти дісталася додому жива-здорова. Учора ти була не надто у формі. — Довге, зворушливе зітхання. — Слухай, мені шкода, що вчора я на тебе накричав, що всі трохи… перебрали міру. Рейчел, мені дійсно шкода. Справді. Але цьому слід покласти край.

Я вдруге прослухую повідомлення, відзначаючи доброзичливі нотки в його голосі, на очі навертаються сльози. Я ще довго ридаю, доки вбираюся в силу написати йому текстове повідомлення: «Мені дуже шкода. Я вдома». Більше не знаю, що писати, оскільки мені невідомо, через що саме мені шкода. Мені невідомо, що я зробила Анні, як саме її налякала. Відверто кажучи, на Анну мені начхати, проте мені не байдуже, що Том нещасний. Після всього того, що йому довелося пережити, він заслуговує на щастя. Я ніколи не заздрила його щастю, шкодувала лише про те, що він не знайшов його зі мною.

Лягаю в ліжко, ховаюся під пуховою ковдрою. Волію знати, що трапилося; на жаль, я не знаю, через що мені має бути шкода. Я відчайдушно намагаюся скласти примарні фрагменти спогадів. Точно відчуваю, що брала участь у якійсь сварці, чи то я стала свідком якоїсь сварки? Ми посварилися з Анною? Пальцями торкаюся рани на голові, порізу на губі. Я майже бачу її, майже чую слова, але спогади знов вислизають. Я просто не можу їх ухопити. Щоразу, коли мені вже здається, що схопила слушну мить, спогади знову відносить у темряву, й до них не дістатися.

Мeґан

Вівторок, 2 жовтня 2012 року

Ранок

Хмарить на дощ, я відчуваю його наближення. Зуби стукають, а кінчики пальців побіліли аж до синяви й поколюють. У будинок я ховатися не збираюся. Мені подобається назовні, цей льодяний дощ несе очищення. Невдовзі повернеться Скотт та заштовхає мене всередину, закутає в ковдри, мов дитину.

Вчора ввечері мене охопила паніка. Мотоцикліст знову, знову й знову піддавав газу, повільно повзла червона автівка, мов гусеничний трактор, дві жінки з візочками не давали пройти. Я не змогла з ними розминутися, тож ступила на проїжджу частину, де мене ледь не збила автівка, яка неслася назустріч (я навіть її не помітила). Водій загудів у клаксон та щось закричав. Мені несила було вгамувати дихання, серце калатало. Я відчула, як скрутило живіт, на кшталт того, коли ковтаєш пігулку, але організм її не приймає і готовий вивергнути все назад. Таке собі виверження адреналіну, від якого людина відчуває водночас нудоту, збудження та страх.

Я побігла додому, через затильні двері вискочила до колій, там сіла, очікуючи, коли прибуде потяг, проторохтить поряд, заглушаючи інші звуки. Очікувала на Скотта, який прийде та заспокоїть мене, але він все не повертався. Спробувала перелізти через паркан, воліла трохи посидіти по той бік загорожі, де ніхто не ходить. Проте порізала руку, тож пішла назад у будинок, а потім прийшов Скотт та запитав, що сталося. Я відповіла, що мила посуд, впустила склянку, порізалася. Він мені не повірив, дуже засмутився.

Уночі я прокинулася, залишила сплячого Скотта, крадькома вийшла на веранду. Набрала номер його телефону, стала слухати його голос, коли він відповів на дзвінок: спершу слабкий зі сну, а далі голосніший, схвильований, роздратований. Дала відбій, стала очікувати, чи передзвонить він мені. Я не стала приховувати номер, тож гадала, що він може зателефонувати. Він не зателефонував. Тоді я подзвонила ще раз, потім ще, потім ще раз. У відповідь отримала голосове повідомлення, ввічливе та офіційне, у якому мені обіцяли зателефонувати за першої-ліпшої нагоди. Я розмірковувала над тим, чи не зателефонувати до лікаря-психотерапевта, призначити наступний сеанс, але гадаю, навіть їх автоматична система вночі не працює, тож я повернулася в ліжко. Очей не стулила взагалі.

Можна було б уранці завітати до Корлі Вуд, зробити декілька фотографій; там панує така туманна, темна, таємнича атмосфера — я б зробила кілька вдалих знімків. Розмірковувала над тим, щоб зробити невеличкі картки, а потім подивитися, чи спроможуся продати їх у крамниці подарунків на Кінґлі-роуд. Скотт постійно нагадує, що мені не потрібно хвилюватися через гроші, що я зараз можу відпочивати. Ніби я інвалід! Менш за все мені потрібен саме відпочинок. Я маю чимось заповнити свої дні. І мені дуже добре відомо, що трапиться в іншому випадку.

Вечір

Доктор Абдик — Камаль, як він сказав до нього звертатися, — запропонував сьогодні розпочати вести щоденник. Я ледь не відповіла, що не можу, що не довіряю власному чоловікові, оскільки він може його прочитати. Але промовчала, бо думати подібне — жахлива зрада щодо Скотта. Але це правда. Я ніколи не була спроможна написати те, що насправді відчуваю, думаю або роблю. Ось наприклад: коли сьогодні ввечері повернулася додому, мій ноутбук був теплий. Йому відомо, як видалити історію пошуку, він прекрасно вміє приховувати свої дії, проте я точно пам’ятаю, що вимкнула комп’ютер перед тим, як пішла. Він знову переглядав мою пошту.

Насправді я не проти, у моїй електронній скриньці немає що читати. (Багато спаму від кадрових агенцій, від Дженні з групи пілатесу: вона запитувала, чи не волію я приєднатися до неї ввечері в четвер у клубі, де вона з подружками по черзі готуватиме одна одній вечері. Ліпше померти.) Я не проти, оскільки таким чином він ще раз переконується, що нічого не відбувається, що я нічого не задумала. І мене це влаштовує — влаштовує нас обох — навіть якщо це омана. Я не можу по-справжньому гніватися на нього, оскільки в нього є вагомі підстави бути підозрілим. У минулому я давала йому такі підстави й, мабуть, у майбутньому ще не раз надам. Я не є зразковою дружиною. Не можу бути взірцем. Як би сильно я його не кохала, цього мені однаково недостатньо.

Субота, 13 жовтня 2012 року

Ранок

Минулої ночі я проспала цілих п’ять годин — найдовше за багато років. Але найдивніше те, що я настільки була знервована та занепокоєна, коли вчора ввечері повернулася додому, що мені здавалося, ніби я кілька