Ніна Георге - Маленька паризька книгарня

Месьє Одинакові здалося, що Розалет трохи затягла момент упізнавання. І це що, був схвальний кивок?

Ураз зашарівшись, він побіг нагору.

Підійшовши до дверей, він угледів там щось, чого раніше не було.

Записка.

Швидко розгорнув складений папірець. Вузол розв’язався, і рушник зісковзнув додолу. Та месьє Одинак навряд чи й помітив, що світить голим задом на весь під’їзд, читаючи з посиленим роздратуванням:

Шановний Ж.,

Приходьте до мене сьогодні на вечерю. Прочитаєте лист. Пообіцяйте це мені, бо інакше я вам його не віддам. Вибачень не треба.

Катрін.

PS. Захопіть тарілку. Ви вмієте готувати? Я — ні.

Гнів уже починав душити його, та раптом сталося щось неймовірне.

Лівий кутик рота в нього засіпався.

І він… засміявся.

Чи то сміючись, чи то стогнучи, він бурмотів: «Принесіть тарілку. Прочитайте лист. Ви ніколи нічого не хочете, Одиначе. Пообіцяй мені. Помри раніше за мене. Пообіцяй!»

Обіцянки. Жінки завжди хочуть обіцянок.

— Я більше нікому нічого не обіцяю! — вигукнув він у порожній сходовий проліт, голий і зненацька розлючений.

У відповідь — незворушна тиша.

Він грюкнув дверима за собою й задоволено прислухався до зчиненого ним шуму. Він сподівався, що це гуркання змусить усіх повистрибувати з ліжок.

Потім знову відчинив двері й трохи зніяковіло забрав рушник.

Ба-бах! Іще один грюкіт дверима.

Тепер уже точно всі посхоплювалися.

Месьє Одинак швидко простував вулицею Монтаньяр. Йому здавалося, що він бачить крізь фасади будинків, наче це були відкриті лялькові будиночки.

Він знав кожну бібліотеку в кожному домі. Зрештою, це ж він і збирав їх роками.

Номер 14 — Кларіса Менепеш. Тонка душа у величезному тілі! Їй подобалася войовниця Брієна у «Пісні льоду й вогню».

За завісами з тюлю номера 2 — Арнольд Сілет, котрий мріяв жити в двадцяті роки. У Берліні. Бути художником. І жінкою.

Навпроти, у номері 5, сидить за комп’ютером, наче аршин проковтнула, перекладачка Надіра дель Паппас. Вона любить історичні романи, у яких жінки переодягалися чоловіками й обстоювали свої обмежені права.

А на наступному поверсі? Більше ніяких книжок. Усі повернули.

Месьє Одинак зупинивсь і подивився вгору на фасад номера 5.

Марго, вісімдесят чотири роки, вдова. П’ятнадцятирічною вона була закохана в німецького солдата-однолітку. Війна позбавила обох юності. Як він хотів кохатися з нею перед поверненням на фронт! Адже знав, що не виживе там. Як вона соромилася роздягатися перед ним… і як тепер хотіла, щоб тоді вона не нітилася! Марго шкодувала за втраченою можливістю упродовж останніх шістдесяти дев’яти років. Що старішою вона ставала, то сильніше в пам’яті згасав спогад про той вечір, коли вона і хлопчик лежали, тремтячи, поряд і трималися за руки.

Я і не згледівсь, як постарів. Як лине час! Увесь цей чортів утрачений час. Боюся, що зробив дуже велику дурницю, Манон.

Я дуже постарів за останню ніч. І мені безмежно не вистачає тебе.

Мені не вистачає мене.

Я більше не знаю, хто я.

Месьє Одинак пішов далі. Він зупинився перед вітриною винного магазину Ліони. Якесь відображення у вікні. Це він? Високий чоловік у звичайному одязі, з цим невикористаним, незайманим тілом, зсутулений, наче хоче бути невидимим?

Та ось він побачив, що Ліона виходить із підсобки і, як завжди, несе суботній пакунок для його батька. Месьє Одинак згадав, скільки разів він проходив повз і відмовлявся зайти й випити чарчину, побалакати з нею або з кимось із її відвідувачів — з товариськими, нормальними людьми. Скільки разів за останній двадцять один рік він вважав за краще піти далі, а не зупинитися, знайти друзів, познайомитися з жінкою?

За півгодини месьє Одинак уже був біля Озера ла Віллет і стояв перед столом у барі «Урк», хоча той ще не відчинився. Це було місце, де гравці в буль припарковували свої пляшки з водою та багети з шинкою і сиром. Невисокий, міцної статури чоловік подивився на нього здивовано.

— А чого ти так рано? Щось із мадам Берньє? Скажи, Ліраб…

— Ні, у мами все гаразд. Вона муштрує полк німців, які хочуть навчитися вимови в аутентичної паризької інтелігентки. Не турбуйся про неї.

Батько й син мовчали, поєднані спогадами про те, як Лірабель Берньє зазвичай пояснювала Одинакові-школяреві за сніданком відмінність між відстороненою елегантністю німецького subjunctive і емоційною природою французького subjonctif. Вона говорила, піднявши вказівний палець, і його ніготь, вкритий золотистим лаком, надавав її словам більшої переконливості.

— Subjonctif — це мова серця.

Лірабель Берньє. Тепер батько називав її дівочим прізвищем, тоді як спочатку кликав місіс Пустункою, а потім мадам Одинак.

— І що вона просила передати цього разу? — запитав Хоакін Одинак свого сина.

— Що тобі треба відвідати уролога.

— Скажи їй, що відвідаю. Хай не нагадує мені про це кожні півроку.

Вони побралися, коли обом було по двадцять одному року, чим розгнівили своїх батьків. Вона — інтелігентка із сім’ї філософів і економістів, які зустріли робітника-металіста — dégoûtant з відразою. Він виходець із робітничого класу, син поліцейського і набожної швачки з фабрики, побравшись із дівчиною з вищих верств, став класовим ворогом.

— Щось іще? — запитав Хоакін і витяг пляшку мускателю з пакунка, який месьє Одинак поклав перед ним.

— Їй потрібен новий уживаний автомобіль. Вона хоче, щоб ти підшукав якийсь, але не такого визивного кольору, як востаннє.

— Визивного? Та він був білий. Твоя мати… Я тебе прошу…

— То ти підшукаєш?

— Звичайно. Продавець автомобілів знову не схотів із нею розмовляти?

— Так. Він завжди запитує про її чоловіка. І це її бісить.

— Я знаю, Жане. Коко мій добрий друг. Він грає в нашій команді-тріо в петанк. Гарно кидає.

Хоакін усміхнувся.

— Твоя нова подружка вміє готувати, запитує мама, чи ти прийдеш до неї на обід чотирнадцятого липня?

— Можеш передати своїй мамі, що моя так звана гарненька нова подружка нормально готує, однак коли ми зустрічаємось, то маємо зовсім інше на думці.

— Гадаю,