Регіна Бретт - Будь дивом

Люди, яким він допомагає, не знають напевне, як до нього звертатися. Він відгукується на «преподобного Вуда», «брата Джона», Вудса або Дока. І якби в Джона було резюме, у ньому зазначалися б такі професії, як соціальний працівник, водій вантажівки, технічний працівник «швидкої допомоги», проповідник і бальзамувальник.

Пастор у Клівленді запросив його до місії ще тоді, коли більшість безпритульних були старими волоцюгами й алкоголіками. Тепер місія — це сучасний комплекс, що складається з ошатних будівель, і по допомогу сюди звертаються переважно молоді люди, які мають проблеми з наркотиками.

Коли Джон почав там працювати проповідником, у місії було тільки п’ять співробітників. А тепер їх 62. Джон водив напіврозвалений автобус, ремонтував труби, що протікали, і спалював сміття. У нього й досі є ніж, із яким на нього якось напав один п’яничка.

— Ото були часи, — усміхається чоловік. І згадує, як спускався до підвалу старого приміщення, щоб спалити сміття, і бачив там сотні щурів.

— Тепер їх там немає, — сміється він. — Як і мене.

Я познайомилася з ним на вечірці на честь його виходу на пенсію. Він хотів проводити більше часу зі своєю дружиною Беа. А ще планував відвідувати ув’язнених як проповідник і приходити до правопорушників із психічними розладами.

— Своїми проповідями я не заганяю їх у глухий кут, — пояснив він. — У них є свої переживання та біль. Я просто їх слухаю.

Його вуха скидаються на маленькі крильця, що стирчать з акуратної шапочки білого волосся. Уздовж проділу можна помітити оранжеву смужку — вона нагадує про рудого хлопчика, який знайшов Бога у віці восьми років і з того часу ніколи Його не втрачав.

Протягом усього святкового обіду Джон сидів, молитовно склавши руки на колінах, у той час як усі присутні його хвалили.

— Для мене, як і для інших людей у цій програмі, Джон Вуд був як батько, — сказав один із працівників місії, а решта схвально загомоніли, бо знали, як часто Джон забирав безпритульних до себе додому або водив їх до зоопарку.

Інший чоловік розповів, що Джон використовував Біблію як збірку історій, щоб ділитися з людьми притчами про надію.

— Він був як Мойсей, — сказав цей чоловік. — А члени програми були його народом.

А тоді на кафедру піднявся Джон і прочитав слова пророка Єремії, що добре ілюстрували історію його життя й історії тих людей, яким він допомагав відчути, що їх люблять.

— Перш ніж створити тебе, я пізнав тебе, — читав Джон, — і освятив тебе.

Він сказав, що не вважає своєю заслугою те, що допомагав рятувати цих людей.

— Хоч я й проповідував Євангеліє, мені немає чим хвалитися, — мовив він.

А тоді акуратно закрив свою стару чорну Біблію — її закладки-стрічки вже перетворилися на ниточки — і пішов геть, опустивши голову, немовби вкотре молився за якусь заблудлу душу.

Кожен із нас є важливим для когось. Саме цієї ідеї можна навчитись або навчити в клівлендській місії.

У місії є ще один волонтер, який утілює це кредо в життя. Джон Ґаллі проповідує не словами, а… стрижками. На те, щоб відновити людську гідність, йому зазвичай потрібно 20 хвилин чи навіть менше. У його руках гребінець перетворюється на чарівну паличку, у ножиць з’являються крила, а волоцюги-безхатченки стають джентльменами, що варті доброї порції лосьйону після гоління.

Зайдіть до його перукарні — чоловічої вбиральні — тут Джон стриже волосся, що ночувало на вулицях, не милося багато днів, волосся, у якому іноді живуть крихітні комахи. Високий чоловік із довгим і приємним обличчям, що нагадує Білла Косбі, знає: єдина різниця між чоловіком, який сидить у його кріслі, і всіма іншими полягає в одному неправильному рішенні.

Джонове волосся вже сивішає, однак густі брови все ще чорні, як і халат, який він одягає, перш ніж когось постригти. Два дні на тиждень він бере латексні рукавички й відкриває свою перукарню між раковиною і пісуаром. Часом він слухає госпел,[3] поки стриже своїх клієнтів. Коли ж я спостерігала за його роботою, замість музики на фоні звучало клацання ножиць, свист гребінця і тихий гомін розмови.

— Він дуже добра людина, — сказав Ентоні, який прийшов сюди з великою кучмою чорного кучерявого волосся. Ентоні кивнув на купу чорних пухнастих хмарок на підлозі — його волосся відростало цілий рік. Джон пройшовся по голові чоловіка машинкою для стрижки, легенько притискаючи її, щоб зробити проділ. Витрусив на серветку трохи тальку й промокнув голову Ентоні.

— Добре, — сказав Ентоні, поглянувши на свою стрижку «під машинку» — утім, зверху волосся було трохи довшим. — Дякую!

Щойно один клієнт виходив, як одразу заходив інший. Бувають дні, коли Джон робить до 35 стрижок.

— Як робимо сьогодні, Білле? — запитав Джон. — Приберемо майже все?

— Можна, але щоб не зовсім налисо, — відповів той. Коли чорні злиплі пасма почали падати на підлогу, Білл заплющив очі й розслабився, а Джон почав розповідати про своїх клієнтів.

— Усі ми помиляємося, — мовив він. — Просто робимо це по-різному. Ці люди не гірші за мене. Ідеться швидше про наслідки. Мій бруд, мої неправильні дії не вплинули на мене так, як їхні вчинки на них… Зробити тобі проділ?

— Ні, сер, — ввічливо відповів Білл.

Джон не професійний перукар. Він рано вийшов на пенсію, звільнившись зі служби поштових послуг, де працював 25 років, і став волонтером у Червоному Хресті, здавав кров, допомагав жертвам катастроф. Кілька разів він стриг парафіян своєї церкви, а потім звернув увагу на жахливий вигляд безпритульних і прийшов до міської місії, щоб допомогти.

— Щоранку я звертаюся до Господа з молитвою, щоб він скеровував мої очі й руки в правильному напрямку, щоб дав сили моїм ногам, бо знаю, що я не перукар. Я прошу його притримати слабкість і втому, доки закінчу свою справу, — сказав він і додав, що ще ніхто не скаржився на його роботу. — Вони кажуть: «Із цим можна жити».

— Знаєте, чим погана стрижка відрізняється від хорошої? — запитав Джон, а тоді весело відповів: — Чотирма днями!

Дон сів у крісло, а Джон закріпив навколо його шиї чорну накидку.

— Він чудово стриже, — сказав Дон.

— Він надто добрий до мене, — зауважив Джон.

— Я не добрий, я чесний, — наполягав Дон.

Джон ніколи не брав за свою стрижку грошей і не збирається це робити.

— Бог свідок — я ніколи не робитиму це за гроші, — сказав він. — Таке мені не подобається. Подобається робити це так, як я роблю. Кожна стрижка приносить мені задоволення. Більшість із цих чоловіків не можуть собі дозволити стрижку. Вони щойно вийшли з в’язниці. І можуть стати гіршими, зважаючи на те, що їм доводиться постійно жебрати.

— Я й сам колись був п’яницею, пиячив щодня — і одного дня Бог забрав це в мене. Я любив лихословити, і це Він теж забрав.