Володимир Костянтинович Пузій - Зобразіть мені рай

підвівся, щоб допомогти колегам. — Не одчаюйся, художнику! — кинув уже від порога. — Тобі скоро виписуватись — тож лови мить, малюй-пиши поки є час. — Лихохвіст підморгнув і пішов, носаком протертої кросівки зачинивши двері.

«Лихолап» не збрехав: вантажний ліфт справді зламався. А в інший, старий, із подвійними дверима і неодмінною ліфтеркою бабою Вірою (поза очі її звали Вергілею), ані носилки, ані каталки по ширині не проходили. «Певно, хворі стали товстішими», — думав Данько, вперше підносячись на третій поверх — там були кабінети, де віднині й до завершення курсу лікування його повинні були «процедурити».

Він міг тепер ходити без милиць, проте з ціпком, тож при першій нагоді спустився у фойє центрального входу і купив телефонну картку. Телефон на першому поверсі, звичайно ж, був зламаний, тому довелося йти на другий.

Дозвонився одразу ж — але, як виявилося, помилився номером. Спроб за десять зрозумів: або в телефоні, або десь на АТС — ґлюк, щоразу він потрапляв не туди і завжди — до різних людей.

«Успіх любить завзятих» — Данько піднявся на третій (слухавка відірвана і валяється в кутку), четвертий (немає сигналу), п'ятий (отвір для картки забитий металевим доларом, який не виколупаєш — а судячи з подряпин, намагалися не раз)… Шостий, сьомий і восьмий поверхи тішили або хронічно короткими гудками, або додзвоном винятково на автовідповідач, або безперервним «Хвилю тримай!» з динаміка. Данько навмисне дочекався, поки пісня скінчиться, почув загрозливе «А тепер — реклама!» і поклав слухавку.

На дев'ятому телефона не було. Лише на підвіконні жовтіла зім'ята газета. Данько підняв її і розгорнув: усе те ж саме — пожежі, повені, смерчі, терористи…

І лише дивне число в кутку, об яке чіпляється погляд: 25 липня 1300 року. Певно, помилка набірника.

Данько обережно склав газету і залишив там, де взяв, — на підвіконні.

Стрімко спускаючись, завдяки ліфтерці, на рідний перший поверх, він усерйоз розмірковував про втечу з лікарні — до найближчого телефону-автомату.

У палаті на Данька чекав Михайло Якович.

— Сідайте, юначе, — він відклав ескіз, який уважно роздивлявся, і зробив запрошувальний жест. — Вітаю, ваші успіхи вражають. Маєте намір залишити нас найближчим часом?

— Що?.. — не зовсім увічливо перепитав Данька. Та із запізненням прикрив роззявлений від подиву рот. Про читання Михайлом Яковичем думок «Старенькі-FM» нічого не повідомляли.

— Не дивуйтеся, юначе. Всі ми знаємо, як ви хвилюєтеся через свою Ларису. І, звичайно ж, найперше помчите до неї, чи не так?

— Т-так.

— Ну, а я… не можу відпустити вас самого.

— Прошу!..

Михайло Якович підняв руку:

— Самого — не можу. Але чому б нам із вами не прогулятися удвох. За тієї умови, що яким би не виявився результат поїздки, ми повернемося до лікарні.

— Ви… ви щось знаєте, так?

— Знаю. Але розповідати вам зараз безглуздо; хіба пізніше. Отже, згодні?

Звичайно, Данько був згодний! Якби Михайло Якович запропонував йому продати душу — він би і на те погодився, підмахнув би угоду, не замислюючись!

Піднесення трохи послабшало, коли Данька і лікар, перевдягнувшись у «цивільне», вийшли з корпусу. Виявилося, що лікарня десь за містом, вона оточена похмурим хвойним лісом, і до найближчої автобусної зупинки…

Пощастило: Михайло Якович напросився в одну з карет «швидкої», що саме їхала на виклик, і під схвильоване «вау!» сирени вони помчали в місто.

Їх висадили лише за квартал від Лариного будинку.

От тільки Лара там уже не жила.

— Та ж давно поїхали, — розводив руками старий на лавці біля під'їзду. — Вважай, місяців зо два тому, еге. Всією сімейкою.

— А замість них якийсь крутелик вселився, — додавали пацани, що сиділи неподалік. — Як вселився, так його ніхто й не бачив. Певно, на Канарах з дівками кайфує, а може, грохнули його…

— Я знайду, — тихо сказав Данько, коли вони з Михайлом Яковичем повернулися до лікарні, в обридлу палату зі стосом малюнків на тумбочці. — Я обов'язково її знайду. Повинні бути способи… Хтозна, чому…

— Не знайдете, юначе, — стомлено зітхнув лікар. — Я поясню, чому, якщо пообіцяєте уважно вислухати й спробуєте повірити.

— У що?

— У пекло. І в рай. Узагалі, назви не мають значення, це лише ярлики, етикетки. Ми називаємо будинок будинком, хоча кожен уявляє свій будинок, і будинок лондонця XIX століття відрізнятиметься від будинку киянина століття ХХІ-го.

— Я не розумію…

— Спробуйте, юначе. Почніть із головного: та ваша аварія… Вона закінчилася для вас сумно. Летально. Ви померли.

— Весело, — відгукнувся Данько. — А лікарня і ви мені маритеся, еге ж? Чи це моя остання мить перед смертю, що розтяглася на кілька місяців? Я читав колись схоже оповідання: там чоловіка вантажівкою збило, і він теж отак…

— Не так, — м'яко, але наполегливо похитав головою Михайло Якович. — Ви померли — остаточно, невідворотно. І зараз у світі мертвих… В одному зі світів.

— У раю? — з гірким кпином уточнив Данько. — Чи все ж у пеклі?

— Я ж кажу, таблички. Кожен отримує лише те, на що здатен.

— Ви хотіли сказати, «чого вартий»?

— Ні, саме на що здатен. Справа в уяві, — для наочності лікар постукав себе зігнутим пальцем по лобі. — Згадайте: з давніх давен люди вірили в різні вальгалли, аїди та інші краї вічного полювання. А уява, юначе, велика штука. Кожен після смерті отримує те, чого чекав. Давній вікінг? — вирушай до Вальгалли, бенкетувати з братами по зброї. Ревний християнин — ось тобі Рай, Пекло або й Чистилище. Де вже чекають на тебе одновірці, чиїми спільними зусиллями й створені ці локальні світи.

— І в кожному — Бог, Сатана, якийсь гадесенький Гадес, так?

— Так. Із повним набором відповідних можливостей — але тільки в межах цього локуса. Схожим чином у живій клітині є ядро, мітохондрїї, рибосоми й інші складові — які впливають на внутрішній вміст клітини, але жодним чином не здатні (хіба опосередковано) впливати на інші, навіть найближчі.

— Красиво вигадано, — визнав Данька. — Але до чого тут я? Чому ви взагалі вирішили, що я помер і навколо — загробний світ?

— Дві причини. Перша: тому що я — я, юначе, — мертвий. І знаю це абсолютно точно. Друга: ваша Лариса. Не поспішайте сердитися чи спростовувати, я поясню все по порядку. Звідки знаю, що я помер? Та тому, що роблю це кожні кілька місяців, силкуючись вирватися, втекти звідси. І завжди повертаюся назад. — Він потер пальцями очі, сильно натискаючи на повіки, наче хотів по краплині витиснути звідки картинки-спогади. — Ріжу собі вени, чи лізу в зашморг, чи щось іще вигадую. Наче навіть помираю! Відчуваю справжній біль, провалююся в темне ніщо… а потім