Харлан Кобен - Твоя перша остання брехня

Нянька могла стати просто перед рамкою, саме тому Майя нічого не бачила.

Ні.

Ізабелла не настільки висока. Так, вона могла затулити камеру головою, але спиною? Ніяк. До того ж видно колір. Учора Ізабелла була в червоній блузі, а ця сорочка — зелена.

Колір лісової зелені.

— Мамо?

— Хвилинку, люба.

Хто б це не був, він відійшов від рамки й перестав затуляти огляд. Тепер Майя бачила канапу. Лілі сиділа на ній сама. Тримала в руках саме цю книгу, гортала сторінки, вдавала, ніби читає.

Майя чекала.

Ліворуч, з боку кухні, хтось з’явився. Не Ізабелла.

Це був чоловік.

Принаймні здавалося, що це чоловік. Він досі стояв близько до камери, під таким кутом, що обличчя не було видно. На мить Майя подумала, що це Гектор; може, зробив перерву, зайшов випити води, чи щось таке… але Гектор був одягнений у робочий комбінезон і толстовку. А на цьому були сині джинси й зелена…

…зелена лісова…

сорочка…

На екрані Лілі підвела голову до «можливо-чоловіка». Коли вона широко йому всміхнулась, Майя відчула, як кам’яніє в грудях серце. Її дочка не любила незнайомців. Тож хто б це не був, хто б не носив цю знайому зелену сорочку…

Чоловік підійшов до канапи. Тепер він стояв спиною до камери, затуляючи дівчинку від Майї. Вона відчула укол паніки, спершу нахилилася праворуч, потім ліворуч, наче можливо оминути поглядом того чоловіка й переконатися, що Лілі й досі там, на канапі, разом із книжкою доктора Зюсса. Здавалося, їй загрожує небезпека, принаймні поки Майя не бачить її і не наглядає за нею. Звісно ж, Майя усвідомлювала, що це маячня. Вона переглядала те, що вже відбулося, а не пряму трансляцію, і її дочка, власне, сиділа поряд, здорова й виглядала щасливою, принаймні до того моменту, коли її матуся замовкла й почала витріщатися в екран комп’ютера.

— Мамо?

— Хвилинку, сонечку, гаразд?

Чоловік у знайомих синіх джинсах та сорочці кольору «зелений лісовий» — саме так він завжди про неї говорив, не зелена, не темно-зелена, не яскраво-зелена, а кольору «зелений лісовий» — вочевидь, не зашкодив її доньці, не викрав, нічого такого, тож тривога, відчута Майєю, видавалася непроханою і значно перебільшеною.

Чоловік на екрані відійшов убік.

Майя знову бачила Лілі. Їй здавалося, що страх повинен зникнути. Але все полетіло шкереберть. Чоловік розвернувся й сів на канапу поряд з Лілі. Подивився в камеру й посміхнувся.

Майя змогла не закричати.

Напруження, розслаблення, напруження…

Майя завжди зберігала холоднокровність у бою, завжди знаходила в собі щось таке, що допомагало пульсу залишатися рівним і не давало вибухам адреналіну паралізувати її, і тепер вона намагалася знайти цю рівновагу. Знайоме вбрання, сині джинси, особливо зелена сорочка — все це підводило її до можливості (тобто «неможливості») того, що постало зараз перед її очима. І вона не закричала. Не застогнала.

Натомість раптова скам’янілість поширилася грудьми й заважала дихати. Венами потік холод. Губи ледь помітно затремтіли.

Майя дивилась, як на комп’ютерному моніторі Лілі залізає на коліна її покійного чоловіка.

Розділ 6

Відео тривало недовго.

Лілі ледве встигла залізти на коліна «Джо», як він устав і виніс її з поля зору. Запис зупинився за півхвилини до того, як детектор руху вимкнув приховану камеру.

І все.

Коли камера ввімкнулася наступного разу, Ізабелла та Лілі зайшли з кухні й сіли бавитись, так само, як і безліч разів до того. Майя перемотала запис уперед, але решта дня минула так само, як і інші. Ізабелла та Лілі. Жодних мертвих чоловіків, нікого більше.

Вона відмотала назад і прокрутила відео вдруге, тоді втретє.

— Книжка!

Лілі втрачала терпіння. Майя повернулася до дочки й замислилася, як саме її запитати.

— Люба, — повільно вимовила вона. — Ти бачила татка?

— Татка?

— Так, Лілі. Ти бачила татка?

Лілі раптом спохмурніла.

— А де татко?

Майя не хотіла засмучувати дочку, але, знову ж, поворот серйозний. Що тут робити? Майя не знала, як обійтися без цього, тож увімкнула відео ще раз і показала Лілі. Та зачаровано дивилася. Коли увійшов Джо, вона радісно заверещала:

— Татко!

— Так, — сказала Майя, відганяючи різкий біль, викликаний ентузіазмом дочки. — Ти бачила татка?

Дівчинка показала на екран.

— Татко!

— Так, це татко. Він учора був тут?

Лілі тільки дивилась на неї.

— Учора, — сказала Майя, устала й підійшла до канапи. Сіла на те ж місце, де сидів «Джо» (називати його на ім’я виходило лише так, з лапками). — Татко вчора був тут?

Лілі не розуміла. Майя намагалася зберігати життєрадісність, щоб це було схоже на гру або просто веселощі, а не повний відчай, але чи то мова тіла зраджувала їй, чи маленька мала кращу інтуїцію, ніж Майя могла собі уявити.

— Мамо, стій.

Ти її засмучуєш.

Майя приліпила на обличчя велику осяйну посмішку, підхопила доньку на руки. Віднесла Лілі нагору, сміючись та пританцьовуючи, аж поки з обличчя дівчинки не зникли сліди неприємних моментів, пережитих унизу. Вона поклала доньку в ліжечко й увімкнула телевізор. «Нік молодший»[15] показував «Гупі та бульбашок», один з улюблених мультиків Лілі. Так, Майя присягалася не використовувати телевізор як няньку — всі батьки присягаються так не робити і завжди завершують провалом, — але це доволі вдала ідея, щоб на кілька хвилин відволікти дитину.

Майя поспішила до гардеробної Джо, однак перед дверима завагалася. Після його смерті вона навіть не заглядала туди. Надто рано. Але зараз, звісно, заморочуватися часу просто нема. Лілі не відривалася від екрану, тож Майя відчинила двері гардеробної й увімкнула там світло.

Джо любив одяг і дбав про нього так само, як Майя про свою зброю. Костюми охайно розвішані чітко на відстані трьох дюймів[16] один від одного. Сорочки викладені за кольорами. Штани рівненько висіли на вішаках, зачеплені за відвороти так, аби не згорталися, щоб не було заломів.

Джо любив купувати собі речі сам. Йому майже ніколи не подобався одяг, який Майя намагалася йому дарувати. Але один виняток був — саржева сорочка на ґудзиках кольору лісової зелені, яку вона замовила в компанії «Норвезькі настрої». Саме цю сорочку, якщо їй не зрадили очі — а могло і таке бути — «Джо» носив на тому відео. Вона добре знала, де він її тримав.

І її там не було.

Знову ані крику, ані стогону. Але тепер вона знала точно.

Хтось був у будинку. Хтось рився в гардеробній Джо.

За десять