Гаррі Гаррісон - Народження Сталевого Щура

Простий дизайн, нічого зайвого, гарні такі прилади. Приймачі розташовано колом по стінах. Зараз нерухомі, але зрозуміло, як вони працюють. Коли монети або банкноти надходять досередини, їх перераховують і відпихають далі. Машини біля виходу відсипають відповідну кількість жетонів до отворів на вихід. Біля отворів — баки, до яких із підлоги підведено труби. Ці баки, безсумнівно, наповнюють із підземних конвеєрів, які повертають із атракціонів жетони, готові до повторного використання. Монети, яких не торкалися людські руки, через заварені труби мандрують до закритих ящиків. Ті ящики мене не цікавлять, бо вони надто важкі, їх незручно транспортувати. Але — юху! — банкноти набагато легші та й цінність мають більшу. Папірці рухались по жолобках і граціозно спускалися крізь щілину до сейфа. Загалом основне завдання операції полягає в тому, щоб триматися на безпечній відстані від озброєних ліхтариками охоронців.

Чудово. Я ще раз помилувався пристроями, спробував усе запам’ятати, потім дещо зафіксував. Роздавальні апарати виготовила фірма «Ex-changers», і я взяв пікс їхньої торгової марки з машини. Сейф — надійного бренду, що гарантує безпеку від усього, тільки не від ведмежатника-професіонала. Звісно, він виявився порожній. Записавши код, я відмикав і замикав сейф багато разів, допоки не навчився робити це із заплющеними очима. У моїй голові вже визрів план, і відмикати сейф навпомацки було його важливою частиною.

Завершивши свої справи, я непомітно вислизнув із будівлі, по тому з парку та приєднався до роззяв на вулиці. Дорогою додому вони були вже не такі жваві: окуляри-водостріли знадобилися лише раз чи двічі. Важко описати, з яким полегшенням я нарешті повернувся до своєї штаб-квартири, скинув цей клоунський костюм і пожадливо випив пива. Потім, висловлюючись метафорично, довелося поворушити мізками.

Наступні тижні видалися дуже напруженими. Працюючи над спорядженням для операції, я не забував переглядати новини. Одного із в’язнів-утікачів упіймали та після відчайдушного спротиву знову запроторили до в’язниці. Його товариша так і не знайшли, хоч арештант щосили допомагав слідству. Бідолашний Стінгер. Життя йому стане немилим, коли його вихолостять від любові до бійок. Але чоловік, якого він лаштувався вбити, не помре, тож мій вибір правильний. До того ж я надто заклопотаний, щоб перейматися докорами сумління. На порядку денному два завдання: розробити план пограбування та заманити Слона в пастку. З гордістю зазначу, що виконав обидва. Коли продумав план до дрібниць, лишилося чекати темної штормової ночі, щоб знову навідатися до луна-парку. Хоча візит туди мав бути максимально коротким, однаково потрібні приготування зайняли кілька годин — роботи там справді до біса. Тепер зосталося правильно вибрати час для операції. Вихідні, коли каси переповнені, здавалися найкращим варіантом. Далі, за планом, я цілком законно орендував гараж, а от маленький фургон довелося вкрасти.

У вільний час я перефарбував фургон (це йому не завадило!), причепив новий номер, змінив таблички на дверях. Минула субота, мене трусило від нетерплячки. Щоб згаяти час в очікуванні пізньої години, коли каса вже повна, я, при вусах і зморшках, неквапливо насолодився смачним ленчем. Поїздка за місто дуже втішила, я добувся потрібного місця близько до службового входу до парку в призначений час. Трохи хвилюючись, надягнув тонкі рукавички. Утім, за мить азарт авантюри переважив хвилювання й страх. З усмішкою я простягнув руку й увімкнув апарат.

Пішов невидимий радіосигнал, а я спробував уявити, що відбувається. Сигнал зі швидкістю світла досяг приймача та побіг дротом далі, до маленького вибухового пристрою. Невеликий вибух, якраз достатній, щоб зламати засув одного з подавачів жетонів, але водночас залишити неушкодженою трубу. Щойно засув зламався, потужний струмінь кольорових пластикових жетонів забив із подавача. Отакий-от я благодійник! Як би дякували мені діти, коли б знали, хто влаштував їм таку радість.

Але це ще не все. Щохвилини мій передавач видавав наступний сигнал, ламався інший засув, починалася нова злива жетонів. І так багато разів. Дочекавшись слушної миті, я завів двигун фургона, під’їхав до службових воріт луна-парку й припаркувався так, щоб напис на дверях фургона «Ремонт паркового обладнання» було видно охороні.

— Мені тут телефонували, — сказав я охоронцю. — У вас, здається, проблеми?

— Не проблеми, — відповів охоронець, відчиняючи ворота, — більше схоже на заколот. Тобі відомо, де потрібна будівля?

— Звісно! Допомога вже їде!

Хоч як я силкувався уявити наслідки своєї маленької диверсії, реальність перевершила всі сподівання. Діти, горлаючи, мов навіжені, оточили апарати, що випльовували жетони, дехто працював ліктями, щоб досягти призових місць у перших рядах. Їхній щасливий лемент буквально оглушував, а адміністрація й охорона ніяк не могли погамувати цю хвилю божевілля. На службовій доріжці стриміло трохи менше народу, але однаково, щоб пропхатися крізь тих, хто запізнювався по щастя, доводилося просуватися обережно, з ногою на гальмі. Коли я наблизився, двоє охоронців відштовхували дітей від чагарників.

— Якісь проблеми з автоматом? — запитав я солоденько.

Відповіді охоронця потонули у дитячому верескові. Мабуть, це й на краще. Він відчинив двері та запхав мене та мою валізу для інструментів досередини будівлі. Там четверо службовців уже боролися з машинами. Їм не вдавалося їх вимкнути, бо я подбав про замикання в розподільній коробці. Лисий чоловік якраз підходив до залізного дроту з ножівкою, коли я пригрозив йому пальцем:

— Це буде вдала спроба самогубства. Тут лінія під напругою.

— У тебе є кращі ідеї, придурку? — огризнувся він. — Це ваші бісові машини. Давай, працюй!

— Уже починаю, — кинув я, розчахнувши валізу для інструментів, у якій лежав лише блискучий металевий балон. — Оце має допомогти, — сказав я, зриваючи верхній клапан і спрямовуючи струмінь подалі від себе. Останнє, що помітив, — це вирячені від здивування очі службовців. Чорний дим заповнив усю кімнату, зовсім застилаючи огляд.

Я на це очікував, а вони — ні. Міцно тримаючи валізу для інструментів у руках, я відміряв чотири кроки у напрямку до сейфа. Звуки моїх кроків заглушували їхній лемент і брязкіт жетонового дощу. Сейф легко піддався; кришку коробки для інструментів я приладнав якраз навпроти борту сейфа, нахилився, намацав сейф, перекинув його у свій контейнер, швидко пересипав гроші та захряснув кришку. Моє наступне завдання — упевнитися, що відповідальність за цей злочин припишуть тому, кому я бажаю її приписати. Картка із зображенням шахового слона лежала у моїй верхній кишені. Я дістав її й обережно поклав до сейфа. Потім замкнув його, щоб абсолютно впевнитися: моє послання потрапить до потрібних рук і не загубиться в метушні. Тільки після цього я схопив сумку,