Гаррі Гаррісон - Народження Сталевого Щура

Задача здавалася складною внаслідок неправильно поставленого завдання. Замість того щоб самому шукати Слона, я маю зробити так, щоб шукав мене він.

Я потягував напій, моє серце вистрибувало з грудей, невидющими очима я тупився перед собою, а замальовки майбутнього плану роїлися в голові. Шансів знайти Слона не було, навіть спроби такого — гаяння часу. Тож потрібно прокрутити злочин настільки нечуваний і нахабний, щоб про нього заговорили всі новини планети. Злочин настільки незвичайний, що жодна істота, яка вміє читати або, принаймні, годна натиснути кнопку пульта, щоб увімкнути новини, не змогла б проігнорувати його. А ще всі знатимуть: це робота Слона, бо я залишу його візитівку.

Я розправився із залишками напою, мої очі сфокусувалися, а свідомість повільно поверталася до реальності Максвайну. Якраз навпроти мене висіла афіша. Я дивився на неї і якийсь час не тямив, що воно таке. Нарешті второпав: вишкірені клоуни, діти з роззявленими пельками. Усі переваги трохи підчищеного 3D. А над їхніми головами — простий напис у рамці блимкітливих вогників: «Бережіть ваші купони! Отримайте виграш — вільний вхід до луна-парку!»

Ще дитиною я відвідував цю країну пластикових задоволень, і мені там жахливо не сподобалось. Захопливі перегони — для простаків, гірки — для загартованих шлунків. Нездорова їжа, безконтрольне поглинання цукерок, п’яні клоуни — всі ці невигадливі веселощі могли вдовольнити лише дурнів. Однак тисячі відвідували луна-парк щодня, тисячі бігли туди у вихідні, а в тих тисяч у кишенях — тисячі баксів. Море грошви, океан. Усе, що треба, — спрямувати цей океан собі до кишень, та ще й так, щоб це стало найважливішою новиною всієї планети.

Але як я це зроблю? Передусім піду туди й ознайомлюся із системою безпеки. Час, нарешті, влаштувати собі заслужений вихідний.

Розділ 7

Для такої розвідки варто повернути свій вік. Знявши весь макіяж, я знову став сімнадцятирічним парубком із чудовим кольором обличчя. Але мені закортіло поліпшити дане природою (недаремно ж я відвідував ті до біса дорогі курси акторського гриму). Подушечки за щоками перетворили мене на рожевощоке янголятко; рум’яна довершили справу. Я надягнув сонцезахисні окуляри із пластиковими квітами, які стріляли водою, коли натискати кнопку в кишені. Дешевий фокус! Дякувати Богу, мода на гетри для хлопців минула. Проте повернулися шорти. Чи, точніше, повернувся ідіотський стиль за назвою шорт-лонг — шорти, в яких одну холошу обрізано нижче від коліна, а другу — вище. Я начепив це посміховисько з жахливого фіолетового вельвету, ще й зі смаком прикрашене отруйно-рожевими латками. Після таких перетворень глянути на себе в дзеркало було справді страшно. Не можу описати створіння, яке глипало на мене з люстра, але то був зовсім не грабіжник банків і не в’язень-утікач. На шию я почепив дешевий одноразовий фотоапарат, який насправді на таку назву не заслуговував, хоч усе-таки щось там фотографував.

На станції я загубився в океані своїх клонів, який повантажили у спеціальний транспорт, що курсував просто до луна-парку. Вигуки, істеричний сміх і бризкання з окулярів комусь допомогли згаяти час, а мені ж здалося, що це триватиме вічно. Коли двері нарешті розчинилися, я пропустив уперед наелектризований натовп, потім неквапливо рушив слідом. До роботи!

Треба йти туди, де зберігають гроші. Попри те що, слава Богу, я все майже забув свої перші відвідини цієї божевільні, все-таки пам’ятав, що платили за атракціони пластиковими жетонами (мій батько видавав мені такі штуки в обмеженій кількості, такій обмеженій, що її вистачало лише на кілька хвилин). Тож сьогодні перше завдання — знайти джерело жетонів.

Легко! Бо жетоновидавач — мета першого паломництва всіх інфантильних невдах у стінах луна-парку. Будівля, схожа на перевернутий конус для морозива, розцяцькована прапорцями, а зверху ще й із програвачем, який видавав музику, що, вочевидь, призначалася для позбавлення відвідувачів слуху. На землі, припасоване до фундаменту будівлі, розташовувалося коло клоунських торсів. Кондиціонери забезпечували життєдіяльність клієнтів, щоб ті з комфортом розлучалися з грошима. Нетерплячі юнацькі руки тицяли бакси в долоні пластикових роботів. Долоні стискалися, гроші зникали, а з рота клоуна сипалася купа жетонів, які треба було збирати у спеціальний посуд. Огидно, але так, здається, вважав лише я.

Як гроші потрапляють до будівлі, тепер зрозуміло. Залишалося дізнатися, як їх звідти забирають. Я обійшов навколо бази й побачив, що роздавальні апарати оточують її не повністю. Ззаду, у схованці з дерев і чагарників, до неї примикала невелика прибудова. Продовживши свій шлях через чагарники, я наштовхнувся на охоронця, що стовбичив біля дверей, на яких не було жодної таблички.

— Ти заблукав, хлопче? — привітно запитав він. — Тут лише для персоналу.

Я оминув охоронця й кинувся до дверей, фотографуючи їх на ходу.

— Мені треба до туалету! — верещав я. — Мені сказали, тут туалет!

Важка рука схопила мене за комір і виставила з кущів на доріжку:

— Нема тут туалету. Геть звідси!

Я пішов. Дуже цікаво. Ніякої сигналізації, замки Глабб — надійні, але застарілі. Що ж, мабуть, мені починає подобатися луна-парк.

Довелося тинятися там до темряви й чекати, доки атракціони закриють. Від нудьги я спробував Льодові Гірки, де пасажири мчали крізь макет крижаної печери, а різні речі, що начебто повмерзали в стіни, мали додавати драйву, час від часу падаючи на них. Сховище Піратів здавалося не набагато цікавішим. Щоб тримати марку, я ще долучився до п’янких задоволень Країни Солодощів і Болотяного Монстра. Нарешті час настав. Жетони припинили видавати за годину до закриття парку. З найближчого спостережного пункту я з жадібною цікавістю стежив, як броньований фургон забрав велику кількість залізних контейнерів. Ще цікавішим виявилося те, що, коли гроші вивезли, охорона також зникла. Очевидно, вважала, що ніхто при здоровому глузді не лізтиме досередини, щоб красти жетони.

Один божевільний, проте, знайшовся. Із сутінками я для стороннього ока приєднався до натовпу, що квапився до виходу. Але не виходив. Зачинені двері Гори Вампірів одразу розчахнулися. У темряві службової кімнати високо під стелею блищали ікла, скапувала фальшива кров, а я комфортно влаштувався за труною з пилом.

Треба зачекати годину, не більше. Тоді працівники покинуть парк, але на вулицях міста ще вештатиметься достатньо перехожих, щоб моя поява біля парку після його закриття не привернула уваги.

Уночі в парку залишалась охорона, але її неважко уникнути. Як і думав, Глабб легко піддався, і я швидко прослизнув досередини. Кімната без вікон — чудово, відтак світло мого ліхтарика ззовні ніхто не помітить. Справжнє