Стівен Кінг - Пульт Ґвенді

Трі-Майл-Айленд у Пенсильванії. Вона стає одержима, прочісуючи всі репортажі, які тільки може знайти, здебільшого щоб дізнатися, яку небезпеку несе ця аварія навколишнім комунам, містам і штатам. Ця думка бентежить її.

Вона каже собі, що знову натисне червону кнопку, якщо доведеться позбутися Трі-Майлу. Правда, її розум гнітить Джонстаун.[30] Чи той божевільний релігійний хрін і так збирався зробити це, чи це вона якось змусила його? Чи няньки і так збирались отруїти немовлят, чи це Ґвенді Пітерсон якимось чином дала їм додаткової дурості, котрої не вистачало для цього? А що, коли пульт — як мавпяча лапка в тому оповіданні?[31] Що, коли він робить тільки гірше, а не краще? Що, коли це вона робить тільки гірше?

«У випадку з Джонстауном я ще не розуміла. А зараз розумію. І чи не тому містер Ферріс довірив пульт у першу чергу мені? Щоб робити правильні речі, коли настає пора?»

Коли ситуація на Трі-Майл-Айленді нарешті владналася і подальші дослідження доводять, що небезпеки немає, Ґвенді відчуває страшенну радість. І полегшення. Вона почувається, ніби уникнула невідворотного.

20

Перше, що помічає Ґвенді, ступивши до приміщення касл-рокської старшої школи зранку останнього четверга навчального року, — це похмурі вирази на обличчях кількох учителів і групи дівчат, що зібралися біля дверей кафетерію. Багато з них плачуть.

— Що сталося? — питає вона в Джозі Вейнрайт біля їх спільної шафки.

— Ти про що?

— У холі плачуть дівчата. Усі такі засмучені.

— А, ти про це, — каже Джозі з не більшою серйозністю, ніж розповідала б про те, що їла сьогодні на сніданок. — Учора якась дівчина вбила себе. Зістрибнула зі Сходів самогубців.

Усе тіло Ґвенді холоне.

— Яка дівчина? — ледве шепоче вона, адже боїться, що вже й так знає відповідь. Не знає, звідки їй це відомо, але так і є.

— Олів… е-е…

— Кепнес. Її звуть Олів Кепнес.

— Звали Олів Кепнес, — каже Джозі й починає мугикати похоронний марш.

Ґвенді хоче зацідити їй прямо в те миле веснянкувате личко, але не може звести руку. Усе тіло заніміло. За мить вона примушує ноги рухатись, виходить зі школи і прямує до своєї машини. Їде одразу додому і замикається у своїй кімнаті.

21

«Це я винна», — думає Ґвенді вже всоте, звертаючи машину на парковку Парку культури та відпочинку «Касл-В’ю». Уже майже північ, і всипаний гравієм майданчик порожній.

«Якби я залишилась їй подругою…»

Вона сказала батькам, що з гуртом подруг зі школи ночуватиме вдома у Меґґі Бін — будуть розповідати історії, згадувати Олів і підтримувати одна одну в горі, — і батьки повірили їй. Вони не розуміють, що Ґвенді давно перестала водитися з компанією Олів. Більшість із дів­чат, з якими зараз дружить Ґвенді, навіть не впізнали б Олів, якби вона стала перед ними. Окрім швидкого «привіт» у шкільному коридорі чи випадкової зустрічі в супермаркеті, Ґвенді більше ніяк не розмовляла з Олів упродовж шести-семи місяців. Вони зрештою помирилися після тієї сварки в кімнаті Ґвенді, але після того дня все стало інакше. А правда полягає в тому, що Ґвенді не мала нічого проти того. Олів ставала надто чутливою, надто вибагливою, просто… надто Олів.

— Це я винна, — бурмоче Ґвенді, виходячи з машини.

Вона б хотіла вірити, що це лише підліткова тривога — її батько називає це «вік, коли в мене все складно», — але їй це не вдається. Не може не думати, що, якби вони з Олів лишилися близькими, вона б досі була жива.

Сьогодні в небі немає місяця, а Ґвенді забула прихопити ліхтарик, але їй це байдуже. Жвавим кроком вона звертає в темряву і вирушає до Сходів самогубців, не впевнена, що робитиме, коли дійде до них.

Пройшовши половину парку, вона усвідомлює, що зовсім не хоче йти до Сходів самогубців. Насправді вона більше ніколи не хоче їх бачити. Бо — це безумство, але в темряві скидається на правду — що, коли на півдорозі вона зустріне Олів? Олів з наполовину розтрощеною головою й оком, що теліпається на щоці? А що, коли Олів штовхне її? Чи підмовить стрибнути?

Ґвенді розвертається, сідає у свою милу маленьку «фієсту» і їде додому. Їй спадає на думку, що вона, чорт забирай, може подбати, щоб більше ніхто не стрибнув із тих сходів.

22

«Касл-Рок Кол»

Суботній випуск. 29 травня 1979 року

У ніч проти п’ятниці, 28 травня, приблизно між першою ночі та шостою ранку, було знищено частину північно-східного кутка Парку культури та відпочинку «Касл-В’ю». Завалилися історичні сходи й оглядова платформа, а також приблизно півакра землі, що знаходиться у власності штату, залишивши по собі безладну купу заліза, сталі, ґрунту та каміння.

Численні представники влади досі перебувають на місці події з розслідуванням, аби встановити, чи обвал стався внаслідок дії природних причин, чи мало місце зумисне пошкодження.

«Це надзвичайно дивно, і поки ще зара­но давати якісь відповіді, — коментує шериф Касл-Рока Волт Баннермен. — Ми не знаємо, чи стало це місце епіцентром незначного землетрусу, чи хтось зумисне пошкодив сходи, чи щось інше. Із Портленда запрошені додаткові слідчі, але вони приїдуть не раніше завтрашнього ранку, тож подальших заяв слід очікувати після того часу».

Нещодавно «Касл-В’ю» став місцем трагедії, коли біля підніжжя скелі було знайдене тіло сімнадцятирічної дівчини...

23

Упродовж кількох днів потому Ґвенді зле. Містер та місіс Пітерсон гадають, що це горе спричиняє в їхньої доньки гарячку та розлад шлунку, але Ґвенді знає краще. Це все пульт. Це ціна, яку вона має сплатити за натискання червоної кнопки. Почувши гуркіт падаючого каміння, вона була вимушена побігти в туалет і виблювати.

Зранку в понеділок вона встигає побути в душі й перевдягтися з мішкуватих спортивних штанів та футболки, щоб устигнути на похорон Олів, та й то лише після вмовлянь матері. Якби на те була воля Ґвенді, вона не виходила б зі своєї кімнати. Може, навіть десь до двадцяти чотирьох років.

У церкві яблуку ніде впасти. Туди прийшла більшість касл-рокської старшої школи — як учителі, так і учні; навіть Френкі Стоун там, шкіриться в задньому ряді — і Ґвенді ненавидить їх усіх за те, що вони поприходили. Нікому з них Олів не подобалась навіть коли жила. Ніхто з них навіть не знав її.

«Ага, типу мені вона подобалась, — думає Ґвенді. — Та я хоча б зробила щось із цим. От і все. Більше ніхто не стрибне з тих сходів. Ніколи».

Після служби, поки вона йде від кладовища до батьківської машини, хтось гукає її. Вона озирається і бачить батька Олів.

Містер Кепнес — приземистий чоловік, повногрудий, з рожевими щоками і добрими очима. Ґвенді завжди обожнювала батька Олів і мала якийсь особливий зв’язок із ним, можливо, тому, що колись вони поділяли спільний тягар зайвої ваги, чи, може, через те, що містер Кепнес — один із найлюб’язніших людей, яких вона колись знала.

Вона доволі добре трималася під час похоронної служби, але зараз, коли до неї наближається батько Олів, витягнувши руки, Ґвенді зривається і починає ридати.

— Усе гаразд, люба, — каже містер Кепнес, огортаючи її у свої ведмежі обійми. — Усе гаразд.

Ґвенді палко хитає головою.

— Ні…

Її обличчя —