Ніл Гейман - Скандинавська міфологія

прив’язана до сосни, але вже стала довшою за саму сосну. Дитину звали Йормунґанд і це був змій.

— Він виріс на багато футів за ті дні, що ми його несли, — додав Тюр.

— Будь обережним, — застеріг Тор. — Він плюється пекучою чорною отрутою. Якось плюнув на мене, але промахнувся. Тому ми й прив’язали його голову до дерева.

— Він дитина, — сказав Одін. — Тому й досі росте. Ми відправимо його туди, де він не завдасть нікому шкоди.

Одін відніс змія на узбережжя моря, що простягається поза всіма світами, моря, що оточує Мідґард, і там, на березі, відпустив Йормунґанда й дивився, як він плазує та ковзає під хвилями, як відпливає, звиваючись і петляючи.

Одін стежив за ним своїм єдиним оком, поки змій не зник за обрієм, і думав, чи правильно вчинив, бо не знав цього напевне. Він зробив так, як підказали йому сни, але снам відомо більше, ніж вони показують навіть наймудрішому з богів.

Змій буде рости у сірих водах світового океану, рости, поки не охопить всю землю. В народі Йормунґанда прозвуть змієм Мідґарда.

Одін повернувся до великої зали й наказав дочці Локі підійти до нього.

Він поглянув на дівчинку: на правій стороні обличчя — біло-рожева щока, зелене, як у Локі, око, червоні повні губи; на лівій — шкіра плямиста, в борознах, розпухла від ударів смерті, незряче око біле та гниле, а безгубий рот зморщений і натягнутий на мертві коричневі зуби.

— Як тебе звуть, дівчинко? — запитав Бог-отець.

— Мене звати Хель, — відповіла вона, — коли ваша ласка, Боже-отче.

— Ти чемне дитя, — зауважив Одін. — Цього в тебе не відбереш.

Хель мовчки дивилася на нього своїми різними очима: одним зеленим, холодним, як лід, другим — мертвотно-блідим, тьмяним, зогнилим і неживим, — і не було страху в її погляді.

— Ти жива? — запитав Одін дівчинку. — Чи, може, ти труп?

— Я — це я, Хель, донька Анґрбоди і Локі, — відповіла вона. — І понад усе мені подобаються мертві, їм притаманна простота, і вони говорять до мене з повагою. А живі дивляться на мене з відразою.

Розглядаючи дівчину, Одін пригадав свої сни. Він мовив:

— Це дитя буде правителькою найглибшого і найтемнішого царства, правителькою мертвих з усіх дев’яти світів. Вона буде королевою тих бідолашних душ, які померли не геройською смертю — через хворобу або старість, нещасний випадок чи пологи. Воїни, що померли в бою, завжди відходитимуть до нас у Вальхаллу. А всі ті, хто загинув інакше, потраплять під її крило і будуть прислуговувати їй у пітьмі.

Вперше з того часу, як її розлучили з матір’ю, дівчинка Хель усміхнулась — половиною рота.

Одін відвів Хель до Царства мороку і показав їй неосяжну залу, де вона прийматиме своїх підданих, а тоді спостерігав, як вона називає свої нові пожитки.

— Моя миска називатиметься Голод, — сказала Хель. Вона взяла до рук ніж: — Це буде Лихоліття. А ліжко нехай зоветься Ложем хворого.

Так Одін прилаштував двох дітей Локі й Анґрбоди. Одне дитя відправили в океан, інше — в пітьму під землею. Але що робити з третім?

Коли боги привели третього й наймолодшого нащадка Локі з Країни велетнів, він був завбільшки з цуцика. Тюр чухав йому загривок, гладив голову і грався з ним, знявши вербовий намордник.

Це було сіро-чорне вовченя з очима кольору темного бурштину.

Воно їло м’ясо сирим, але говорило як людина, мовою смертних і богів, і було гордим. Маленького звіра прозвали Фенріром.

Він також швидко ріс. Одного дня був розміром як вовк, наступного — вже завбільшки з печерного ведмедя, а далі зрівнявся з гігантським оленем.[4] Боги його боялись — усі, крім Тюра. Той продовжував гратись і вовтузитись із ним, і лише він щодня годував вовка м’ясом. Кожного дня звір їв більше, ніж до того, і з кожним днем він помітно ріс, роблячись дедалі лютішим і сильнішим.

Одін споглядав, як росте вовченя, з недобрим передчуттям, адже в його снах вовк з’являвся в кінці всього сущого, і останнє, що Бог-отець бачив у будь-яких своїх видіннях майбутнього, — це були вогняні очі та гострі білі ікла вовка Фенріра.

Боги порадились між собою і вирішили, що Фенріра треба закувати.

Вони змайстрували у своїх кузнях важкі ланцюги та кайдани і принесли їх вовку.

— Ось! — сказали боги, так наче пропонуючи нову гру. — Ти дуже швидко виріс, Фенріре. Настав час випробувати твою силу. Ми принесли найважчі ланцюги і кайдани. Як думаєш, ти зможеш їх розірвати?

— Думаю, зможу, — відповів вовк Фенрір. — Заковуйте мене.

Боги обмотали величезні ланцюги навколо Фенріра і одягнули йому на лапи кайдани. Вони посміхалися один до одного, заковуючи гігантського вовка, який весь цей час стояв нерухомо.

— Давай! — крикнув Тор.

Фенрір напружився, напнув м’язи лап, і ланцюги хруснули, немов сухе галуззя.

Вовчисько завив на місяць, і в цьому завиванні було чути радість перемоги й задоволення.

— Я порвав ваші ланцюги, — промовив він. — Не забувайте про це.

— Не забудемо, — відповіли боги.

Наступного дня Тюр прийшов погодувати вовка м’ясом.

— Я розірвав окови, — похвалився Фенрір. — Причому це було завиграшки.

— Я знаю, — сказав Тюр.

— Як думаєш, вони повторять випробовування? Я росту і з кожним днем стаю сильнішим.

— Так, повторять. Можу поставити на це свою праву руку, — відповів Тюр.

Вовк ставав дедалі більшим, а боги працювали у кузнях, виковуючи нові ланцюги. Окремі ланки в них були такі важкі, що звичайна людина не змогла б їх підняти. Метал ланцюгів був найміцнішим із усіх, які богам вдалося знайти: залізо землі, сплавлене з залізом, що впало з неба. Вони назвали ці ланцюги Дромі.

Боги притягли їх туди, де спав Фенрір. Вовк розплющив очі.

— Що, знову? — запитав він.

— Якщо тобі вдасться скинути ці пута, — сказали боги, — тоді про твої силу і міць дізнаються у всьому світі. Ти станеш знаменитим. Коли ці окови не зможуть тебе стримати, значить, ти сильніший за будь-кого із богів чи гігантів.

У відповідь Фенрір кивнув і поглянув на ланцюги, що називались Дромі, — більші за будь-які пута у світі, міцніші за найсильніші окови.

— Не буває слави без ризику, — промовив вовк, подумавши. — Гадаю, я зможу порвати ці кайдани. Заковуйте мене.

І боги закували його.

Вовчисько пнувся і тужився, але ланцюги не піддавались. Боги поглянули один на одного, і в їхніх очах з’явилися проблиски тріумфу, але тут звір почав крутитися і звиватись, хвицаючи ногами і напинаючи кожен м’яз і жилку. Його очі та зуби блищали, а з пащі летіла піна.

Він гарчав і