Джордж Орвелл - 1984

записи. Тут потрібно трохи чистої фантазії. Несподівано в його вже налаштовані на вигадку думки проник образ такого собі товариша Огілві, який нещодавно героїчно загинув у битві. Були випадки, коли Старший Брат присвячував Наказ Дня якомусь скромному рядовому членові Партії, чиє життя та смерть він вважав гідними для наслідування. Сьогодні він прославить товариша Огілві. Звичайно ж, не існувало ніякого Огілві, але він скоро з’явиться завдяки кільком надрукованим рядкам і кільком сфабрикованим фотографіям.

Вінстон на хвилину замислився, а тоді взяв мовопис і почав диктувати у знайомому стилі Старшого Брата: стилі військовому і педантичному водночас. Його було легко наслідувати завдяки специфічній манері, коли він ставив запитання й відразу відповідав на них («Яку науку ми здобуваємо з цього факту, товариші? Науку, яка є також одним із фундаментальних принципів Ангсоцу — що...» і так далі, і тому подібне).

У віці трьох років товариш Огілві відмовився від усіх іграшок, крім барабана, ручного кулемета та іграшкового гелікоптера. У шість років — на рік раніше, ніж зазвичай — вступив до лав Розвідників, у дев’ять став лідером групи. В одинадцять, підслухавши розмову, яка здалася йому злочинною, він виказав свого дядька Поліції Думок. У сімнадцять років став організатором Молодіжної Ліги Анти-Сексу. У дев’ятнадцять років винайшов гранату, що була схвалена Міністерством Миру, яка під час першого випробування одним вибухом убила тридцять одного євразійського полоненого. У свої двадцять три роки він загинув за особливих обставин. Переслідуваний ворожими реактивними літаками під час польоту через Індійський океан із важливими депешами, він прив’язав себе до кулемета і з усіма документами вистрибнув із гелікоптера у воду — на таку смерть, сказав Старший Брат, неможливо дивитися без почуття заздрості. Старший Брат додав кілька фраз про чистоту та цілеспрямованість життя товариша Огілві. Він не курив і не вживав алкоголю, не дозволяв собі жодного зайвого відпочинку, окрім годинної перерви у спортзалі, й дав обітницю безшлюбності, вважаючи, що одруження і турбота про родину несумісна з цілодобовим служінням обов’язку. Він не мав інших тем для розмови, окрім принципів Ангсоцу, та іншої мети в житті, окрім поразки євразійського ворога й переслідування шпигунів, саботажників, думкозлочинців та зрадників.

Вінстон замислився, чи не нагородити йому товариша Огілві Орденом «За Видатні Заслуги», але швидко відмовився, оскільки це вимагало б великих перехресних посилань.

Вінстон знову подивився на свого суперника у кабінці навпроти. Чомусь він був переконаний, що Тіллотсон займається тією самою роботою, що й він. Він ніяк не міг знати, чию роботу зрештою схвалять, але відчував глибоку переконаність, що це буде саме його варіант виступу Старшого Брата. Товариш Огілві, якого ще годину тому не існувало, тепер став фактом. Йому видалося цікавим те, що можна створювати не живих, а мертвих людей. Товариш Огілві, якого ніколи не існувало у теперішньому часі, віднині існував у минулому, і коли навіть пам’ять зітреться про сам акт підробки, він існуватиме так само беззаперечно й на підставі таких самих фактів, що й Карл Великий або Юлій Цезар.

Розділ 5

Глибоко під землею у їдальні з низькою стелею повільно й уривчасто просувалася черга на обід. Кімната була вже повністю заповнена, і в ній стояв оглушливий гамір. Від печені за прилавком ширився кислий металевий запах, який не міг заглушити навіть сморід джину «Перемога». У далекому кінці кімнати був маленький бар — звичайний отвір у стіні, де можна було купити джин по десять центів за велику чарку.

— Ось кого я шукав, — пролунав голос за спиною Вінстона.

Він обернувся. Це був його друг Сайм, який працював у Дослідницькому Департаменті. Хоча «друг», можливо, було не зовсім точним визначенням. Сьогодні не має друзів — є товариші. Але існували товариші, чиє товариство було приємнішим за товариство інших. Сайм був філологом, фахівцем із Новомови. Власне, він належав до величезної команди експертів, що якраз готували Одинадцяте Видання Словника Новомови. Він був дрібним чоловічком, меншим за Вінстона, з темним волоссям і великими витрішкуватими очима, сумними і водночас насмішкуватими, і поки він говорив, ці його очі, здавалося, пильно вивчали обличчя співрозмовника.

— Я хотів запитати, чи не має у вас лез для гоління? — поцікавився він.

— Жодного! — із відчуттям провини квапливо відповів Вінстон. — Я шукав їх повсюди. Схоже, їх більше ніде немає.

Усі запитували його, чи не має у нього лез для гоління. Насправді у нього було ще два невикористані леза, які йому вдалося приберегти. Вони були в дефіциті вже кілька місяців. Нерідко у партійних крамницях зникав той чи той товар. Іноді то були ґудзики, іноді — шнурівки для черевиків. Нині — леза для гоління. Загалом, за умови, якщо вони взагалі існували, їх можна було потайки дістати на чорному ринку, та й то лише якщо пощастить.

— Я вже півтора місяця користуюся тим самим лезом, — збрехав він.

Черга знову смикнулася вперед. Коли вони зупинилися, він обернувся і ще раз поглянув на Сайма. Кожен із них узяв брудну металеву тацю із стосу на краю прилавка.

— Ви ходили вчора дивитися на повішання полонених? — запитав Сайм.

— Я працював, — байдуже відповів Вінстон. — Думаю, побачу все це у кіно.

— Дуже нерівноцінна заміна, — зауважив Сайм.

Його насмішкуватий погляд ковзнув обличчям Вінстона. «Я тебе знаю, — здавалося, сказали його очі, — я бачу тебе наскрізь. Я чудово знаю, чому ти не пішов поглянути, як вішають полонених». За світоглядом Сайм був лютим ортодоксом. Він із неприємним зловтішним задоволенням говорив про атаки гелікоптерів на села супротивника, про суди над думкозлочинцями та їхні зізнання, про екзекуції в підземеллях Міністерства Любові. Розмовляючи з ним, Вінстон намагався змінювати такі теми і, за можливості, переводити розмову на технічні особливості Новомови, про які той розповідав авторитетно і цікаво. Вінстон трохи повернув голову, щоб уникнути пронизливого погляду його великих темних очей.

— Це було гарне повішення, — мрійливо промовив Сайм.

— Я думаю, вони псують все враження, коли їм зв’язують ноги. Я люблю дивитися, як вони смикаються. Але найбільше мені подобається, коли у них вивалюються і синіють язики — стають яскраво-синіми. Це мене просто чарує.

— Слєдующий! — крикнув прол у білому фартусі з черпаком у руці.

Вінстон і Сайм підсунули свої таці. На кожну з них швидко поклали звичайні обідні порції — рожево-сіру печеню з металевим запахом, окраєць хліба, шматок сиру, кружку із кавою «Перемога» без молока й пігулку сахарину.

— Онде вільний стіл