Нада Гашич - Вода, павутина

лічив предмети на столі. Не стежив за тим, що вона говорить. Дещо до нього долинало, але рахування допомагало не чути всього. Те, що пробивалося до свідомості, задушив диханням і ковтанням. У цьому він досяг майстерності. Все це було певним тренуванням, навчанням і початком кропіткої праці над реалізацією рішення, прийнятого ще кілька днів тому за таким же сніданком. Таємний агент, так, він стане таємним агентом. Ну, добре, навіть якщо й не стане, принаймні витренує різні техніки самовладання. Те довгеньке і заплутане слово він уже чудово знав з різних ігор. От і зараз він стримує себе, а понад усе би зараз хотів примусити маму замовкнути, сказати їй, щоб замовкла. А це було би помилкою. Почалися би погрози, ще якісь покарання… У будь-якому разі, вирішив зачекати, доки вона виповість своє. Невтомно повторювала одне, і він заздалегідь знав, що вона скаже: якщо він ще раз втече з дому і якщо не виправиться у школі, вони не поїдуть на море, і вона звернеться до соціальної служби, щоб його віддали батькові. Йому здалося, але лише здалося, що сльози здавили горло, але він опанував себе і вдавився млинцем. Його заболіло від великого шматка, а не від проковтнутої сльози. Так, він твердо вирішив стати таємним агентом. Стримано дав їй можливість відтарабанити своє, примусив себе випити молоко, а з-за столу встав лише коли її голос вже долинав із передпокою і коли вона повернулася до кухні ще йому щось сказати. Потому знову пішла до передпокою в пошуках ключів, потім сумки, згодом сережки, і знову ключів, тоді мобільного, а за ним хустинок, а опісля знову ключів. Запихаючи одночасно обидві руки в рукави куртки, заплуталася, замахала спутаними руками, як качка з ампутованими крильми, і він почав з неї сміятися. На мить вона розгубилася, нарешті одяглася, ще раз йому чимось погрозила і врешті вийшла.

Запанувала тиша, яку він загалом любив, але зараз несподівано почувався погано. Затряс головою, щоб позбутися огидної картинки мутного целофану. «Я нічого не бачив, нікого не впізнав би».

Він узув кросівки, натягнув куртку і схопив наплічника, щоб закинути його на праве плече. Похолов. Зовнішня кишеня на рюкзаку була подерта, майже віддерта. Його всього охопило те саме відчуття безпомічності, яке його душило, доки він висів, зачепившись за дротяну огорожу гімназії. Затряс головою. «Я нічого не бачив».

Повернувся до кухні, висунув шухляду, в якій завжди лежали ножиці, і більш-менш вдало відрізав залишки кишені на наплічнику. Виглядало потворно, але принаймні кишеня дурнувато не висіла. Врешті накинув ранця, пробіг через передпокій, ретельно замкнув вхідні двері, кількома кроками здолав подвір’я до паркана і лише там роззирнувся по вулиці. Нічого підозрілого не було. Краєчком ока поглянув на однотонне сіре небо, дощу не передбачалося, і він був задоволений. Чути було, як хтось із подвір’я навпроти гукає кішку, щоб її нагодувати: «Киць-киць, молодець, молодець», чути було, як у Циліки хтось шкребе ногою біля паркану, через чотири будинки будівництво вивільняло свої звичні звуки, було декілька припаркованих автомобілів уздовж тротуару і більше нічого. Оглянув автомобілі: незнайомі, зачухані, безпечні марки, напевно, належать майстрам з будівництва. Обернувся до Цилічиної хати. Там, тримаючись лівою рукою за огорожу, правою йому махав бахур Дамір. Давид йому зрадів і теж махнув. Вийшов на вулицю, замкнув хвіртку, ще раз махнув Бахуру Даміру і рушив до своєї школи імені Юлія Кловича. Неблизька дорога, треба було поспішати.

Старою магістраллю майже завжди ішов до місця, де Нова дорога виходила на Люблянський проспект, і звідки вже було видно школу. Не боявся нічого, крокував шумним проспектом, подумки відлетівши до якихось нових віддалених місць, і за хвилин двадцять почув об’єднані голоси, за якими ще з першого класу впізнавав наближення школи. Ніколи за будівлею, ніколи; за тими верескливими голосами і за незатишністю, яку вони в нього викликали, він впізнавав свою школу. Спинився. Поспішити? Для чого поспішати? Буде достатньо, якщо він прийде на другий урок. Чи третій, яка різниця? Пішов спокійно далі повз школу, ні на сантиметр не відступився, коли минався з Ковачичем, хоча й знав, що Ковачич його штовхне. Він його теж штовхнув, навіть дещо засильно, за що Ковачич зазвичай відповідав ударами. Сьогодні задовольнилися «ідіотом» і «підером». На решту не мали часу.

Вирішив рушити Гагаріновим шляхом у напрямку до вулиці Савської, але з невідомих причин передумав, звернув і за якусь хвилину вже проштовхувався Трешнєвським ринком. Схоплював голоси годування, ковтання, жування, плямкання, цямкання, сьорбання, які пропонували, запитували, відмовлялися, хвалили, погоджувалися, торгувалися, обурювалися, брехали, обіцяли, потішали, обмовляли, підозрювали, звинувачували, продавали, купували… Схоплював звуки грошви, дорогого, дешевого, контрабандного, грубого, дрібного, шурхотіння паперів, пір’я, лущення риб’ячої луски, ударів пудел, діжок, бочок, візків, коліс, кошиків, плетінок, запахи стиглого, нестиглого, перестиглого, гнилого, свіжого, старого, смаженого, печеного, вареного, праженого, в’яленого, сушеного, вудженого, кровавого, смаки масного, сухого, квасного, солодкого, гіркого, прогірклого, залежаного, пересоленого, відсвіження у пам’яті блідого, клейкого, липкого, живого, кривавого, заколотого, обскубаного, вбитого, мертвого… Все поступово стопилося в єдину приглушену розповідь про поліцію, яка «вже приїхала, про мертву бідолаху, цілу проштрикану, та шо ви таке повідаєте, задушену паском, яким паском, її хтось руками вдушив, я її виділа, гола в коцику, нє, в цераті, ножем, нє, руками, вдушив її, як ту куру, бідаку, а поліція там, поліція там, Матко Боска, Матко Боска, церква святого Йосифа ту через кілька кроків, шо то ся діє на тім світі, Матко Боска…»

Йому здалося, що він втік від голосів, але не знав, чому не рушив до міста, до центру, а як збожеволілий нічний метелик подався на вогник лампи, точно до місця, яке вже зайняла поліція.

* * *

Спершу не бачив нічого. Був занадто низький. Люди стояли, переминаючись із ноги на ногу, або, змінюючи місця, шукали точку, з якої буде краще видно, що ж це відбувається біля шкільного майданчика. Навіть трамваї проїжджали повільніше, а в вікна понабивалися пасажири, щоб теж щось побачити.

Давид почав кружляти навколо натовпу, а тоді скористався своїм низьким зростом. Пригнувся і, пробираючись між ніг людей, наблизився до місця, з якого міг бачити, що робить поліція. Хтось його мало не схопив за куртку, хтось зробив зауваження, що це видовище не для дітей, але насправді ніхто особливо хлопчиком не цікавився. Ніхто не хотів втратити свого місця, і малого пропустили туди, звідки все було добре видно. Він присів.

Білі стрічки з написом «ПОЛІЦІЯ» перекрили прохід спортивними майданчиками гімназії. Між білими стрічками і припаркованими поліційними