Джек Лондон - Біле Ікло

тьмяне світло осяяло печеру, старий вовк почав шукати джерело цих невиразно знайомих йому звуків. У гарчанні вовчиці з’явились якісь нові ноти. У них відчувалися ревнощі, і старий вовк тримався на достатній відстані. Проте він устиг помітити між ногами вовчиці уздовж її тіла п’ять дивних живих клубків, кволих, безпорадних і сліпих, що видавали якісь жалісні звуки. Він страшенно здивувався. Такі події траплялися й раніше в його тривалому й щасливому житті, навіть не раз, проте щоразу викликали в нього надзвичайний подив.

Його подруга подивилася на нього з тривогою. Час від часу вона бурчала, а коли їй здавалося, що він підходить занадто близько, бурчання це переходило в ревіння. На її пам’яті не було, щоправда, подібного прецеденту, але її інстинкт, що втілював у собі весь досвід матерів-вовчиць, підказав їй, що існують батьки, які поїдають власних безпомічних новонароджених дитинчат. Це викликало в ній такий страх, що вона не дозволяла Однооку підійти й бодай подивитися на своїх власних дітей.

Але побоювання її були даремні. Старий Одноокий відчував спонукальний імпульс, що був також нічим іншим, як інстинктом, успадкованим від багатьох поколінь вовків-батьків. Він не замислювався над ним і не дивувався його появі. Цей імпульс крився в кожній клітинці його істоти, а тому цілком природно, що вовк корився йому й негайно ж, повернувшись спиною до свого новонародженого сімейства, вирушив на пошуки м’яса, необхідного для життя.

У п’яти або шести милях від лігва річка розгалужувалася під прямим кутом і зникала в горах. Попрямувавши уздовж лівого русла, Одноокий натрапив на свіжий слід. Він обнюхав його й, відчувши, що слід тільки-но прокладений, швидко зіщулився, дивлячись у той бік, де він зникав. Потім він рішуче звернув праворуч і пішов уздовж правого річища. Сліди були набагато більшими за його власні, і він зрозумів, що тут йому нічим поживитися не вдасться. Пробігши уздовж правого річища близько півмилі, Одноокий почув звук скреготіння зубів; він підкрався до дичини й побачив, що це був дикобраз, який, упершись лапами в дерево, гострив зуби об кору. Одноокий обережно наблизився до нього, покладаючи, проте, мало надії на успіх. Він знався на цій дичині, хоча йому ніколи ще не доводилося зустрічати її в цих широтах; за все своє життя він жодного разу не пробував м’яса дикобраза. Але він давно вже знав, що на світі існують такі речі, як Щастя й Випадок, отож і далі підкрадався. Ніколи не можна передбачати, що може статися, коли йдеться про істот.

Дикобраз згорнувся в клубок і випустив у всі боки довгі, гострі голки, що захищали його від нападу. Одного разу, замолоду, Одноокий якось занадто близько обнюхав такий на позір нерухомий клубок голок і дістав зненацька сильний удар хвостом по носі. Одна голка застрягла у нього в морді й залишалася там кілька тижнів, викликаючи пекучий біль, поки не вийшла, нарешті, сама. Вовк улігся, вибравши зручне положення, так що морда його перебувала на відстані фута від хвоста дикобраза, і став терпляче й спокійно чекати. Хто знає, що може трапитися? Дикобраз, мабуть, розкрутиться, і тоді Одноокий лишень ударом лапи зуміє розпороти його ніжне незахищене черево.

Але після закінчення тридцяти хвилин він підвівся, злісно загарчав на нерухомий клубок і пішов далі. Йому траплялося й колись гаяти час, очікуючи, що клубок розкрутиться, і він вирішив не ризикувати цього разу. Вовк попрямував далі вздовж правого річища, але день минав, а здобичі не було.

Інстинкт батька, що прокинувся в старому, владно жадав від нього неодмінно знайти м’ясо. Серед ночі він випадково натрапив на птармигана. Вийшовши з лісової хащі, він зіткнувся віч-на-віч із цим дурним птахом. Птармиган сидів на колоді на відстані менше фута від морди Одноока. Обидва одночасно помітили один одного. Птах спробував злетіти, але вовк ударив його лапою, скинув на землю й устромив у нього зуби тієї миті, коли птах швидко побіг снігом, намагаючись здійнятися в повітря. Щойно його зуби вп’ялися в м’ясо й тендітні кістки, він узявся до їжі; але потім, начебто згадавши щось, повернув назад додому, несучи птармигана в зубах.

За звичкою м’яко ступаючи, ковзаючи, як тінь, і уважно розглядаючи все, що траплялося йому на шляху, старий вовк приблизно за милю від розгалуження знову надибав широкі сліди, які помітив іще вранці. Оскільки сліди йшли його шляхом, він рушив далі, ладний зустріти їхнього власника на кожному завороті річки.

Вовк визирнув через виступ скелі, де річка робила незвичайно великий вигин, і його пильний погляд помітив щось таке, що змусило його прилягти. Це був власник запримічених ним слідів – велика рись, і до того ж самиця. Вона лежала, зіщулившись, перед згорнутим у клубок дикобразом достоту так само, як лежав незадовго перед цим він. Якщо Одноокий ковзав раніше, як тінь, то тепер він заковзав, наче примара, оминаючи звірів, поки не опинився далеко ліворуч від німої нерухомої пари.

Він улігся в сніг, поклавши поруч із собою птармигана, і став пильно спостерігати крізь голки низькорослої сосни за сценою, що відкрилася перед ним: рись і дикобраз вичікували. Цікаве це було видовище – спостерігати, як одна істота чекала, щоб з’їсти іншу, а та й собі чекала на нагоду врятувати своє життя. Тим часом старий Одноокий, скоцюрбившись за своїм прикриттям, утрутився в цю гру, сподіваючись примхи долі, яка допомогла б йому в полюванні на м’ясо, що також було для нього питанням життя.

Минуло півгодини, минула година – нічого не змінилося. Клубок, укритий голками, нерухомістю нагадував камінь; рись скидалася на мармурову статую; старий Одноокий здавався мертвим. А тим часом усі три звірі напружено чекали, і навряд чи коли-небудь життя пульсувало в них інтенсивніше, ніж у хвилину цього уявного скам’яніння.

Раптом Одноокий трішечки підсунувся й зацікавлено визирнув зі своєї засідки. Щось трапилося. Дикобраз нарешті вирішив, що ворог його пішов. Повільно й обережно він став розгортати свою непроникливу броню. Його не хвилювало жахливе передчуття. Повільно, повільно клубок розгорнувся й витягнувся. Одноокий раптом відчув якусь вологість у роті; йому мимоволі потекли слинки, щойно він побачив живе м’ясо, що розгорнулося перед ним, як ласа страва.

Дикобраз помітив свого ворога раніше, ніж устиг остаточно розгорнутися. У цей момент рись ударила його лапою. Удар був блискавичний. Лапа з гострими загнутими пазурами вчепилася в м’яке черево й швидким рухом розпорола його. Якби дикобраз зовсім розгорнувся або помітив свого ворога на секунду пізніше, ніж той встиг завдати удару, лапа рисі залишилася б неушкодженою; але тепер боковим ударом хвоста