Мерайя Д Рок, Мар'яна Доля - Син маминої подруги, Мерайя Д Рок, Мар'яна Доля

Розділ 9. Прохання, що неможливо виконати

Петро довіз Олега аж під самісінький під’їзд дому Ярослава. Здавалося, чоловік не поспішав розпрощатися з хлопцем, хоча в будинку запевняв, що дуже зайнятий, і ніяк не може запізнитися. Але, заїхавши крізь арку у внутрішній дворик багатоповерхівки, він заглушив мотор і повернувся до Олега з приторно-люб’язною посмішкою, від якої хлопця ледь не знудило — такою солодкою і фальшивою вона була.

— Ем… Дякую, що довезли, — обережно посунувся до дверцят Олег, продовжуючи вдавати дурника. — Я той… Може, треба щось за бензин?

Петро розреготався, почувши пропозицю Олега. Йому самому стало смішно від такого питання, але нічого розумнішого він не вигадав, а сидіти і мовчати, спостерігаючи за моторошним дядьком Кіри йому було важко.

Відсміявшись, Павленко витер сльози, що аж виступили в нього на очах, і голосно відкашлявся. Потім поглянув на Олега, знов гигикнув, і відповів:

— Не треба, нам все рівно по дорозі. та й це я маю тобі якось відплатити, ти ж відвідав нашу дівчинку, не те, що оті її ніби як друзі. Сльози одні, а не друзі!

В голосі дядька Кіри чулася така фальш, що будь який критик миттєво номінував би його на “Золоту малину”, якби він був актором, а це — сценою у фільмі. Та то була реальність, і Олегові довелося вдавати, що він вірить поганенькій акторській грі Петра Павленка.

— Невже вони покинули Кіру, щойно сталася та трагедія? — Олег вдав здивування і обурення. — Як можна?!

— Не знаю! — зітхнув чоловік. — Підлітки, що ж поробиш. ти й сам не надто спішив до неї… але я тебе не виню, не думай!

Олег міг би сказати, що його виставили за поріг, і хто? Дружина Петра! Але не став цього робити, лише засоромлено опустив голову, чекаючи продовження цієї вистави.І воно не змусило себе чекати.

— Щойно стало ясно, що Кірочка змінилася, як усі її друзі миттєво викреслили її зі свого життя. Нам довелося її перевести на домашнє навчання, адже вона так швидко втомлюється. Ну ти, я думаю, і сам помітив…

— Так, я помітив, — обережно відповів Олег. — Ви вибачте, це, мабуть, я винен. Потягнув її гуляти…

— Нічого, тепер вона відпочиває, — поблажливо посміхнувся дядько Петро. — Є свій плюс: вона раніше засне, а, отже, може минеться сьогодні без верічньої істерики… Тим більше, що Оксаночка вдома сама, я…

— Ой, дійсно! — скориставшись нагодою, затараторив Олег. — Ви ж у справах поїхали, а я вас тут затримую! А тітка Оксана там сама! І ви мене оце розважаєте, ні, щоб виставити з машини! І я теж молодець, сиджу оце! Дякую вам, дядько Петро, дякую! Все, втікаю, не затримую вас!

Олег говорив швидко і експресивно, не дозволяючи Павленку і слова вставити в його монолог. ошелешеному чоловікові тільки і лишалося мовчки кліпати очима, тиснути Олегові руку, а потім — махати рукою, спостерігаючи, як його пасажир ледь не підскоком спішить до під’їзду, щохвилини озираючись і привітно махаючи на прощання у бік авто.

Олег міг би заприсягнутися, що побачив, як Петро одними губами прошипів щось нецензурне, кривлячись, ніби в нього зуб болить. Хлопець ледь стримував єхидну посмішку, спостерігаючи ці страждання. Невідомо, що там хотів той Петро Павленко, та Олег поламав його плани.

Сходами Олег мало не біг, так поспішав відгородитися зачиненими дверима від усього світу і, нарешті, відкрити записку Кіри. Що вона написала? В нього тремтіли руки, коли він зачиняв двер на замок ключем, що йому дав його Ярослав.

Нарешті сам! Олег без сил опустився на пуф біля дверей, просто під вішаком для одягу. Далі терпіння вже не було — записка аж обпікала його крізь одяг. Обережно, аби не розірвати тонкий папір, Олег витягнув із кишені обидва аркуші.

Їхня переписка в кімнаті. Олег посміхнувся, згадуючи, як вони, мов два шпигуни на завданні, вдавали бурхливу діяльність, а самі швидко обмінювалися повідомленнями. “Ти прийшов заак написала Кіра, і в цих словах було більше, ніж могли б вмістити сотні, тисячі слів. Для Олега вони важили забагато.

Тремтячими руками хлопець відклав цей аркуш убік, і обережно розгорнув послання від Кіри. Від хвилювання рядки, написані похапцем, її знайомим акуратним почерком із завитками, пливли перед очима. Та Олег глибоко вдихнув, заплющив очі на мить, аби опанувати себе, видихнув і знову поглянув на аркуш.

“Знайди адвоката Сергія Більченко, — було написано на папері. — Скажи йому, що мене тримають в полоні і змушують пити ліки”.

Ось і все. Кіра просила його, Олега,знайти якогось адвоката. Олег замислився. Ім’я Сергій Більченко було йому знайоме. Здається, так звали друга Криного батька, але чи був він адвокатом? Олег не міг пригадати.

В будь якому разі знайти адвоката з таким ім’ям не складно. Олег скинув кросівки і босоніж пройшов в кімнату, на ходу відкривши Гугл. Увів дані з записки разом з назвою містав в рядок пошуку.

І спинився, ніби наштовхнувся на невидиму стіну.

Першим же результатом пошуку адвоката Сергія Більченка була стаття дворічної давнини, в які повідомлялося про трагічну загибель адвоката в автокатастрофі…

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍