Аврора Лав - Берегиня Серця Атлантиди, Аврора Лав

Як я обожнюю ці золоті очі. Вони завжди здаються одночасно дикими й лагідними, сповненими сили й ніжності. Еван не відриває погляду від мене, нахиляючись ближче, і коли його губи торкаються моїх, я не стримую тихого стогону, віддаючись йому беззастережно.

Наші поцілунки стають все глибшими, язики переплітаються в танці, від якого запаморочується голова. Мої руки діють незалежно від розуму — вже квапливо стягують з нього одяг, прагнучи кожним дотиком відчути прохолоду його шкіри. Еван відсторонюється лише на мить, щоб допомогти мені роздягнутися, а в його очах, що сяють диким вогнем, я бачу лише безмежну ніжність.

— Можна? — тихо спитав він, його голос був сповнений турботи й ніжності.

Я лише кивнула, заплющуючи очі, дозволяючи себе втягнути в солодке передчуття. Вся моя свідомість була зосереджена на дотику його рук, які ніжно ковзали по моєму тілу, ніби шукали найпотаємніші куточки моєї душі.

Еван почав покривати доріжкою з поцілунків і погладжувань моє болісно спрагле оголене тіло. Дійшовши до шиї, він зупинився там, де стукає мій пульс. У мене перехопило подих. Серце шалено калатало в грудях, ніби хотіло вирватись назустріч йому. Він злегка прикушує, а потім облизує мою шкіру. Коли мої очі закриваються від задоволення, Еван прокушує мою плоть. Хвиля неймовірної насолоди розтікається по моїх венах.

— Ммм… — не відриваючись від моєї шиї, Еван плавно занурюється в мене.

Я чула як він неспішно п'є мою кров, і це збуджувало ще сильніше. Еван млосно тягуче занурювався в мене на всю свою довжину, і так само повільно виходив. Це зводило з розуму від надлишку блаженства. Ще через кілька таких поштовхів, вампір прибрав свої ікла від моєї ніжної шкіри, він облизав місце укусу і ласкаво поцілував.

Ми злилися в єдине ціле. Відчуття близькості між нами було настільки глибоким, що світ навколо зник. Лише він і я, два серця, два тіла, що знаходять одне в одному притулок. Кожен його рух був повільним і ніжним, ніби він боявся розбити те, що ми збудували між собою. І водночас у кожному дотику відчувалася безмежна пристрасть.

— Я й уявити собі не міг, що таке кохання можливе, — прошепотів він, обережно поцілувавши місце укусу.

Його слова відлунювали в мені, торкаючись самої суті мого існування. У цей момент я не сумнівалася: ми створені одне для одного. Не просто кохання, а зв’язок, який не зламати — глибокий, як вічність.

***

Темрява. Намагаюся розгледіти хоч що-небудь. Марно. Щось незриме тягне мене і кличе.

— Енжела…  

— Енжела…  

— Енжела…

Нутром відчуваю, що мені необхідно піти на поклик. Але куди йти? Ступаю в невідомість. Ступаю в темряву. Один крок, другий, третій... Вдалині з'являється ледве зримий вогник. Він манить. Я біжу до нього. Він уже зовсім близько.

— Знайди мене.

Я важко дихаючи, різко виринаю зі сну. Серце шалено гупає в грудях. Еван, відчувши моє прискорене дихання і биття серця, теж прокинувся.

— Усе добре, милий. Я просто вийду подихати, — поспішаю заспокоїти коханого, намагаючись зупинити хвилю тривоги, яка затопила мене після сну.

— Знову цей сон? — його голос був м'яким, але відчувалася прихована тривога. Він піднявся слідом за мною з ліжка, пильно дивлячись на мене.

Я кивнула на знак згоди та натягнула на своє оголене тіло шовковий халатик.

— Коханий, лягай назад. Я скоро повернуся.

Не чекаючи відповіді, я тихо вислизнула на терасу. Еван лише приречено зітхнув, але не став заперечувати, повертаючись у ліжко. Ми обидва знали — сперечатися зі мною марно.

Вдихаючи свіже повітря, насичене запахом солоного океану, розквітлого бузку та молодої зелені, я на мить затамувала подих, захоплена цією чарівною ніччю. Сила природи, що оточувала мене, наче намагалася заспокоїти мої розбурхані думки, але мій розум знову й знову повертався до сну, до того незримого поклику, що переслідував мене ночами.

Цей сон. Він переслідує мене протягом останнього року. Один і той самий сон, знову і знову. Насправді це навіть не зовсім сон, а єдиний образ, що вривається у мою свідомість щоночі, відколи мені заборонили вхід у Дзеркало Душі.

“Що ж ти означаєш?” — думка знову і знову не дає мені спокою.

Коли вперше цей сон відвідав мене, я була стривожена, і Еван теж. Ми шукали відповіді, зверталися до тих, хто міг би допомогти, але все виявилося марним. Відсутність будь-якого пояснення тільки підсилювала відчуття, що це не просто випадковий збіг. Не зі мною.

“Це не може бути просто так…” — я шепочу в темряву, і раптом спогад про Аделаїду пробігає холодним дотиком по спині. Мене пересмикує, і гіркий клубок знову підступає до горла. Остання зустріч із Берегинею Дзеркала Душі була болючою та остаточною. Вона ясно дала зрозуміти — мені більше там не раді.

================================================================

Тоді

================================================================

— Енжело, твоя душа сповнена ненависті та жаги до помсти. У ній майже не залишилося світла… — голос Аделаїди бринів щирим сумом. — Мені справді шкода… Я сподівалася, що ти зможеш це подолати, але, на жаль, ти не залишила мені вибору. — Її погляд був пронизливий, але не осудливий. — Я вірю в тебе, дитя моє. Ти — дочка Аріелли. У тобі є її світло, пізнай його. А поки що, прощавай.

Її слова, вимовлені з ніжною печаллю, закарбувалися в моїй свідомості. І тоді я прокинулася.

Після того сну все змінилося. Вхід у Дзеркало Душі був для мене закритий. Альви більше не хотіли бачити мене в Альвхеймі, в їхньому світі чистого світла і гармонії. Моє серце було занадто затьмарене, надто отруєне тінями минулого.

Я чекала, що вони прийдуть, заберуть Серце Атлантиди, цей надприродний артефакт, що викликає жахливу відповідальність. Але вони не з’явилися, і з часом я заспокоїлася. Здавалося, що все могло повернутися до нормальності.