Луїза Пенні - Фатальне благословення, Луїза Пенні

— Joyeux Noël![34] — промовив Пітер до Ґабрі, коли вони вийшли на ґанок перед церквою, збираючись прогулятися селом до будинку Емілі. — Яка чудова ніч!　

— І яка прекрасна служба, — додала Клара, підійшовши до Пітера. — У дитини просто неймовірний голос!　

— Непоганий, — визнав Ґабрі.　

— Непоганий? — Матінка Бі нахилилася до них, Кей муфтою повисла на її руці з одного боку, а Емілі з другого. — Вона була незрівнянна. Я ніколи не чула такого голосу, а ви?　

— Мені треба випити, — сказала Кей. — Коли ми їдемо?　

— Просто зараз, — запевнила її Ем.　

— Олів’є забере їжу з бістро, — сказав Ґабрі. — Ми приготували лосося.　

— Ти не бажаєш одружитися зі мною? — запитала Мирна.　

— Б’юся об заклад, ти запитуєш про це всіх дівчат, — відповів Ґабрі.　

— Ти перша, — зізналася Мирна і розсміялася. Але її сміх раптом обірвався.　

— Ти дурепа, справжня дурепа, — просичав голос з іншого боку церкви. Всі завмерли, вражені словами, що пронизали прохолодне нічне повітря. — Всі витріщалися на тебе. Ти принизила мене.　

Це був голос Сісі. До церкви вели бічні двері і стежка, що йшла навпростець до дю Мулен і старого будинку Гедлі. Усі зрозуміли, що Сісі має бути там, у тіні церкви.　

— Вони сміялися з тебе, щоб ти знала. «Глибокий, хрусткий і гладенький…» — передражнюючи дочку, насмішкуватим голосом, фальшивим і дитячим, затягнула Сісі. — А на що схожий твій одяг? Ти хвора? Я гадаю, ти психічно неврівноважена.　

— Досить, Сісі, — пролунав чоловічий голос, такий лагідний і слабкий, що його майже не було чутно крізь шквал образ, що сипалися на дівчинку.　

— Вона твоя донька. Поглянь на неї! Товста, потворна й лінива! Як і ти. Ти збожеволіла, Крі? Не сповна розуму? Так? Так?　

Натовп застиг на місці, ніби ховаючись від монстра та мовчки благаючи: «Будь ласка, будь ласка, хтось зупиніть її! Хто-небудь!».　

— І ти розгорнула свій різдвяний подарунок, егоїстко!　

— Але ж ти казала, що я… — пролунав у відповідь слабкий голос.　

— Я, я, я! Це все, що я від тебе чую! А ти хоч раз подякувала мені?　

— Дякую за шоколадки, матусю! — Голос і сама дівчинка згасли до такої міри, що, здавалося, ось-ось узагалі зникнуть.　

— Запізно. Це не рахується, якщо я мушу благати!　

Кінець речення вони ледь розчули, бо Сісі пішла стежкою, цокаючи підборами, ніби пазурами.　

Прихожани стояли, не в змозі вимовити ні слова. Поруч із Кларою Ґабрі почав повільно наспівувати низьким голосом, а потім ледь чутно прозвучали слова старої колядки: «Стогін, зітхання, кров і смерть. І холод могильного каменя»[35].　

Вони втекли від чудовиська. Натомість воно зжерло перелякану дитину.　

Розділ сьомий

— Joyeux Noël, tout le monde![36] — кілька хвилин по тому вигукнула Ем, відчиняючи двері, щоб привітати своїх гостей. Її вівчарка, однорічний пес Анрі, вибіг за двері й почав на всіх стрибати, перш ніж їм вдалося відкупитися від нього шматком різдвяного пирога. Хаос і весела метушня допомогли зняти тривогу після спалаху люті Сісі. Здавалося, на сходах широкої веранди Ем водночас зійшлося все село та скупчилось, струшуючи сніг із шапок і курток.　

Будинок Емілі, просторий старий котедж, обшитий деревом, стояв навпроти будинку Морров, по той бік луки. Олів’є зупинився за колом світла з її ґанку, зрівноважуючи на тарелі приготованого на парі лосося.　

Наближаючись до котеджу Ем, особливо вночі, Олів’є завжди зачаровувався. Це було схоже на прогулянку в ті казки, які він читав із ліхтариком під ковдрою, — повні заплетених трояндами котеджів і маленьких кам’яних містків, розпалених вогнищ і щасливих пар, що трималися за руки. Його втішений батько думав, що син читає «Плейбой», але той робив дещо приємніше і небезпечніше. Він мріяв про день, коли створить цей казковий світ для себе. І йому це вдалося, принаймні частково. Він сам став феєю[37].　

Олів’є дивився на будиночок Ем, на його яскраве світло і уявляв, що потрапляє просто в книжку, яка частенько заспокоювала його, коли світ здавався холодним, жорстким і несправедливим. Тож він усміхнувся й попрямував до оселі, тримаючи в руці свою різдвяну пожертву. Він ішов обережно, щоб не послизнутися на льоду, прихованому під тонким шаром снігу. Чистий білий сніг був водночас і красивим, і небезпечним. Ніколи не знаєш, що криється під ним. Квебекська зима здатна як зачарувати, так і вбити.　

Люди приїжджали й несли їжу на знайому кухню, ставили в піч купу запіканок і пирогів. Тарілки, повні зацукрованого імбиру, вишень у шоколаді та фруктів у цукровій глазурі, стояли на буфеті поруч із пудингами, тістечками та печивом. Маленька Роз Левеск витріщилася на bûche de Noël[38], традиційне різдвяне поліно, зроблене з бісквітного тіста і вкрите густою глазур’ю, а її крихітні пухкенькі пальчики перебирали скатертину з вишитими на ній Санта-Клаусом, оленями та різдвяними ялинками. У вітальні Рут і Пітер готували напої. Рут скористалася нагодою й налила собі віскі в посудину, яку Пітер використовував як вазу.　

Діти Вашонів сиділи біля освітленої вогнями ялинки, читаючи надписи на горі яскраво загорнутих подарунків і шукаючи серед них свій. Камін розгорівся, як і дехто з гостей. У їдальні розкладений стіл ломився від запіканок і tortiéres[39], домашніх бобів, запечених　у чорній патоці, та в’яленої шинки. На чолі столу, наче вікторіанський джентльмен, сидів індик. Центр столу щороку відводився для однієї з ошатних і яскравих квіткових композицій Мирни. Цьогоріч гілочки шотландської сосни оточував розкішний червоний амариліс. Посеред цього соснового лісу, на ложі з мандаринів, журавлини та шоколаду розташувалася музична скринька, яка тихо грала «Гуронську колядку»[40].　

Олів’є приніс до столу цілого пареного лосося. Для дітей, які, залишившись без нагляду дорослих, напихалися цукерками, зробили пунш.　

Саме так Емілі Лонгпре проводила зазвичай свій réveillon, вечірку, що, за давньою квебекською традицією, охоплювала Святвечір і Різдво — точнісінько так, як це робили її мати й бабуся, у цьому самому будинку, цього самого вечора. Помітивши, що Ем ходить по колу, Клара обняла її за тонісіньку талію.　

— Тобі допомогти?　

— Ні, люба. Я просто хочу переконатися, що всі почуваються щасливими.　

— Ми завжди тут щасливі, — щиро запевнила її Клара.　

Вона розцілувала Ем в обидві щоки, одразу відчувши смак солі. Цього вечора Ем плакала, і Клара знала причину її сліз. На Різдво будинки заповнювали не лише живі, а й ті, хто вже давно покинув цей світ.　

— То коли ти плануєш зняти свою бороду Санти? — запитав Ґабрі, сідаючи поруч із Рут на потертий диван біля каміна.