Юрій Павлович Винничук - Лютеція

— «Та ще, мабуть, з годину». — «О, блін. Ну, тада айда в буфет». І я теж потраплю в центр «звйоздочки». Так ото під конвоєм зайдемо в буфет. Боря замовить коньяк — «самий дарагой». Найдорожчим виявиться вірменський. Охоронці стоятимуть збоку. Один із них візьме пляшку коньяку в буфеті, розрахується й наллє нам по келихах. «Ну, давай, братан, — скаже Боря, і ми цокнемося. — Слишал про Моха?» — «Нє». — «Ти же с нім пєрєганял машину для Дірєктара?» — «Ну». — «Сиграл в жмуркі твой Мохо». — «Та йди»?! — «Застрєлілі в Руминіі». — «Шкода». — «Ніхєра нє шкада. Гавно он бил. У меня к тебе дело. Я тут антікварний магазінчік решил аткрить. Ти там шота сєчьош в іконах, картінах?» — «Картини й ікони крадені?» — «Ну, яснає дела. Тока я іх виставлять нє буду. В магазінє всьо будет чікі-чікі. Всьо нармал. А для асобєнних клієнтав есклю... екс... ета...» — «Ексклюзив?» — «Да, іменна. Ти понял? Карочє, Юрік, — нахилиться до мене, — щяс я паздравлю, хуйо-майо... а патом паєдєм ка мне, я тє’ пакажу, шо у меня єсть». — «А фуршет!» — «Да похєр той фуршет. Бляха, да я те’ такой фуршет устрою, шо ти все фуршети за всю сваю жизнь забудеш. Ото, блін, загнул — фуршет! Калбаси нє відєл с памідорамі? Я счяс арганізую, нам прівєзут любе. Асєтріну, амарав, устріц... марской стол будет». — «Та тут ще дівчина повинна прийти...» — брехатиму я. — «І дєвачкі будут. Забей. — Кивне до одного з охоронців. — іді пасматрі, шо там. Долга ані будут гавно калатіть?.. Відіш, Юрік, пріходітся вот так панти ганять. Ізображать крутого бізнесмена. Так мала таво, я ішо п’ятсот баксав пажертвавал на ета мєрапріятіє. А помніш — билі времена, када ми с табой бутилкі сдавалі? Помніш?» Він обніме мене за шию, притягне мою голову до своєї на товстій жилавій шиї й міцно притисне, по моєму обличчю стікатиме його піт. А могла б стікати кров, якби я тримався його й далі. Я поплескаю його по спині, і мене огорне гордість — я отак запанібратськи з такою людиною! Перед якою тремтить не один. А я от п’ю з ним дорогий коньяк, а колись разом пляшки здавали.

І коли я його обніматиму, то відчую під його лівою пахвою тверду кобуру. Та мине час, і я й досі ще можу хильнути коньяку, а Боря давно вже здає пляшки на небесах, прошитий кулями в гульвісних 90-тих. А поки що він живий і здоровий, і оно витанцьовує, викручується, і кучеряві патли його злітають догори... А не так давно, саме того року, коли пляшки подорожчали удвічі — з 12-ти копійок до 24-х, — це нас надихнуло на подвиг, ми повитягали пляшки звідки лишень можна було, помили й потягнули до пункту склотари, що розмістився у подвір’ї між двома будинками. Приймальник, довготелесий небритий бевзь, жвакуляючи в зубах цигарку, уважно обстежив кожну пляшку і дві забракував, бо мали щербинки, хоча всі знали, що він здає і пляшки зі щербинками та на них заробляє. Ми на це змовчали, але коли він не додав п’ятнадцять копійок, Боря не змовчав і сказав, що тут бракує п’ятнадцять копійок. Бевзь буркнув: «Іди-іди, звідки прийшов!» І це була його помилка. Борі це, звісно, не сподобалося, він нахилив набік свою велику голову і подивився на приймальника спідлоба. Я знав цей погляд і міг би попередити, що наближається небезпечна хвилина, але не попередив. А за мить кулак Борі влетів у зуби нахаби, той брикнув догори ногами на ящики, ящики повалилися, пляшки посипалися і задзвеніли, розбиваючись на бетонній підлозі. Боря перехилився через стіл, вийняв з бляшанки п’ятнадцять копійок, показав їх приймальнику, який все ще лежав і витирав із губ кров, а відтак ми подалися до найближчого гастроному. Боря наполягав на «чорнилі», я на «сухому», але, на щастя, там був югославський вермут за чотири карбованці й він нас швидко помирив. Дві пляшки вермуту, кільце чайної ковбаси й пів хлібини — таким був наш заробіток того дня.

Ліля штурхнула мене, вивівши з задуми:

— Поясни свому колєґові, що я динамо.

— Мохо, вона динамо, — слухняно переказую я.

— Та я зрозумів, — киває Мохо і звертається до Уляни: — А можна з вами потанцювати?

Уляна не проти, і вони відчалюють. Цей чемний ввічливий Мохо, який за відмову танцювати років за шість виллє на дівчину пляшку горілки. І можна вважати, що їй ще пофортунить, бо історія могла б завершитися не настільки бадьоро. Тим часом Ромко помітив і нас, і Уляну, і не знайшов нічого кращого, як тихенько вшитися з ресторану.

— От мудак, — зітхнула Ліля. — З ним хіба не завжди так?

— Завжди...

— Ну, от... — вона нахилилася до мене і заговорила якомога голосніше, намагаючись пробитися крізь агресивну музику: — А тепер що? Що будеш з нею робити?

Я стенув плечима. Вона засміялася:

— А раптом це твоя доля?

— Ти вже це казала. Дай спокій.

Мохо повернувся без Уляни, вона пішла в туалет.

— І ця динамо, — зітхнув Мохо. — Де ти їх понабирав? Піду пошукаю щось путнє...

2

Коли ми повертаємося додому, Уляна тримає мене під руку, її трішки заносить. Ліля пішла додому сама. Я стелю Уляні в другій кімнаті, втомлено падаю на канапу й натягую ковдру на ніс. Вона хвилю вовтузиться, сопе, врешті шепоче: «Хочеш коло мене полежати?» Що за питання? Я вислизаю з-під ковдри, вмощуюся біля неї, вона лежить боком, спиною до мене, і я притуляюсь до її теплого тіла, з приємністю відчуваючи її голі ноги своїми, а притулившись до її сідниць, я вже не можу контролювати себе і злегенька натискаю, вона не реагує, але коли кладу руку на перса, вона її відсмикує.

— Перестань.

— Як то перестань? Сама ж покликала.

— Покликала полежати.

— По-ле-жа-ти?

Я встаю і йду до своєї канапи, мене зморює сон, і ліньки сперечатися. За хвилю вона шепче:

— Я ще дівчина.

— Ну, ми могли б...

— Могли б... — шепоче вона ледь чутно, і я ще якусь хвилю наслухаю.

— І що? — не витримую.

— Нічого... — голос її глухне. — Ти все зіпсував. Спи...

Такого дива я ще не здибав. Я знову занурююся під