MiraLissa - Там, де закінчуються маски , MiraLissa

Глава 5. Ті, хто вартує тінь

Після повернення з Замку Крістал сподівалась на трохи спокою. Але він розсипався, як пісок крізь пальці.

Сварка з прийомними батьками вибухнула миттєво — надто багато невисловленого, натягнутості, мовчання й чужості. Не роздумуючи, вона викликала своїх наставників.

— Заберіть мене назад до замку, — втомлено сказала вона, навіть не намагаючись приховати роздратування.

— Чому? — Макс прищурився.

— Я посварилася з батьками.

— Ти щойно приїхала. І вже назад? — він скептично хмикнув. — Але мушу тебе розчарувати: це не в нашій компетенції.

— То викличте Влада, — коротко відрізала вона.

Наступного дня Влад прибув особисто. Увійшов мовчки. У його руках був лист, обличчя — зосереджене.

— Через тебе я пропущу збори голів кланів. І це повинна бути дуже вагома причина, — сказав він, зупинившись прямо перед нею.

— Ти ж знаєш причину, — відповіла Крістал, не відводячи погляду. — Просто відправ мене назад.

Вони могли сперечатися довго, та зайшов Макс.

— Викликав? — запитав він.

— Так. Візьмеш її назад до Замку. І наглядай. Якщо знову почне косячити — карцер. Без питань.

— Прийнято, — кивнув Макс.

Повернувшись до Замку, Крістал майже не розмовляла. Лорд зустрів їх з новим завданням:

— Знищити замок. Сьогодні. Часу — обмаль.

За кілька годин вони вже вирушили. Але коли прибули — все пішло не за планом.

У замку вони знайшли дівчинку — крихітну, худу, в поношеному одязі. Її тіло тремтіло, погляд був диким, а шкіра — холодна на дотик.

— Вона ж… гине, — прошепотіла Крістал.

Вони не змогли залишити її. Просто не змогли. І, ризикуючи всім, повернулися до Замку з дитиною.

В кабінет Влада зайшли мовчки. Джес — так звали дівчинку — сховали за своїми спинами.

— Ви виконали завдання? — спитав Влад, не підводячи голови.

— Ні, — тихо відповіла Крістал.

— І що ви там ховаєте? Покажи.

Крістал вийшла вперед і обережно посунула дівчинку до нього. Влад поглянув на Джес — і його обличчя трохи змінилось. Лише трохи.

— Тепер зрозуміло, — сказав він сухо. — Розі, відведи їх до відновлювальної кімнати. Потім приведи сюди Крістал, Катріну, Олега — і Макса.

Через дві години вся компанія зібралась у кабінеті Влада.

— Ну і чому мені постійно дістаються ідіоти? — почав він. — Спочатку Макс, тепер ви.

Макс склав руки на грудях:

— Я вже не ідіот. Мене виправили.

— Поки не впевнений, — пробурмотів Влад.

Розі втрутилася:

— Я з ними попрацюю. Завдання виконуватимуть. Обіцяю.

— Ми виконаємо, — сказала Крістал, поки всі мовчали. — Правда ж? — вона обернулась до Катрін та Олега.

— Так, — підтримали ті.

— А дівчинку врятуєте? — запитав Олег.

— Так. Але вас доведеться покарати, — сказав Влад. — Найвища міра — карцер. Хліб і вода.

— А може… без карцеру? — спробувала Крістал.

— Ні. І ще одне: ви не зробили дурість і не поручилися за неї?

— Зробили, — зітхнула вона.

— Вона була дикувата?

— Дуже.

— Добре. Я її вилікую. Але покарання — лишається.

Він покликав охорону:

— Заберіть їх.

Карцер зустрів трьох мовчазно. Двері зачинились із глухим скрипом — і тиша обвалилась, немов кам’яна плита.

Кімната була вузька, холодна, з кам’яною підлогою та матовим світлом, що ледь просочувалось крізь крихітну решітку. Ні вікон, ні ліжок — лише лави з дерева й вода в глечику.

Катріна мовчки сіла в кутку, втупившись у стіну. Олег нервово тер руки. Крістал стояла посеред кімнати, відчуваючи, як на неї навалюється простір.

«Невже це справді — через те, що ми врятували дитину? Це не просто покарання. Це випробування. Чи я витримаю?»

Вона сіла на лаву, обійняла себе руками й заплющила очі. Спогади про Джес промайнули перед очима. Її тремтіння. Її погляд. Той, кого не можна було лишити.

— Не шкодуєш? — тихо запитала Катріна.

Крістал заплющила очі міцніше.

— Ні. І ніколи не пошкодую.

— Навіть якщо доведеться ще десять днів сидіти тут? — втрутився Олег.

— Навіть тоді.

— І що далі? — пошепки.

Крістал відкрила очі. Її погляд був твердим.

— Ми вийдемо. І зробимо все, щоб більше нікому не довелось ховатись від страху. Навіть якщо це буде останнє, що ми зробимо.

І тиша більше не здавалась такою гнітючою. Вони сиділи в темряві, але між ними вже пульсувало щось інше — довіра, рішучість, полум’я, якого не згасити.

На одинадцятий день двері нарешті відчинилися. Світло вдарило в очі різко, мов лезо.

— На вихід, — прозвучало суворо. Це був Макс.

Олег підвівся першим, потім Катріна. Крістал трималась до останнього, але її ноги були ватяні. Макс підійшов ближче й мовчки підставив руку. Вона сперлась на нього, хоча й мовчки зиркнула з викликом.

— Не дивись так. Я ще добрий сьогодні, — пробурмотів він.

Коли вони вийшли, Розі вже чекала в коридорі. Її обличчя — суміш полегшення й стриманого задоволення.

— Виглядаєте, як після армагеддону, — сказала вона. — Але тримайтесь. Влад хоче з вами поговорити.

— А може, ми спочатку трохи… помремо? — прохрипіла Крістал.

— Після розмови, люба, — всміхнулась Розі.

Коли вони з’явилися в кабінеті Влада, той мовчки подивився на кожного з них.

— Ви вистояли. Це вже щось. Але не тіштесь. Ви зробили вибір — тепер несете відповідальність.

Він зробив паузу.

— І ще. Джес прокинулася. Першим ім’ям, яке вона прошепотіла — було твоє, Крістал.

Дівчина відчула, як у грудях щось стислося. Уперше за всі ці дні — не від страху.

— Можете йти. Відпочиньте. Завтра почнемо нову сторінку.

Уже пізніше, коли коридори стихли, Крістал не змогла сидіти без діла. Вона вирушила до медичного крила. Їй ніхто не заважав — усі знали, куди і до кого вона прямує.

Відкривши двері, вона побачила Джес — та спала. Обличчя стало спокійнішим, але все ще зберігало сліди пережитого. Крістал підійшла ближче, сіла поряд, не зводячи очей з дівчинки.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍