Люко Дашвар - Ініціація

— Ні. Крові не було. Але я так побачила це місце. Тут мала бути кров. Але її не було. Тільки нерівний тремтячий контур білим на підлозі.

— Де побачила? Уві сні? — питаю з надією, що не тільки мені сняться фатальні сни.

— Ні. Увійшла і побачила.

— Ти заплямувала стіни кров’ю? — дивлюся в теплі сірі очі приголомшено: то я не одна така прибацана?

— Намалювала, — дивиться в кут, і я бачу там пензлі, фарби…

Перед очима чомусь стоїть Улька. Дивиться на мене здивовано: «Навіщо ти це зробила?» І так хочеться запитати Діну: «Навіщо…» — та вона вже відповіла: так побачила.

— Чому… — шепочу вперто. — Чому ти так побачила?

— Бо після того, як ти вбиваєш у собі людину, ти вб’єш іще багато людей, — відповідають теплі сірі очі. — І тоді все закінчується саме так. Я знаю.

Все, досить! Не розумію! Не хочу розуміти! Здається, я потрапила в інший Всесвіт, а мені потрібні лише черевики Германа! Бо, якщо не з’ясую долю покидька, не зрозумію і ваги страхітливого сну, що він ніяк не йде з голови. Логіка пропонує більш простий варіант з’ясування долі нотаріуса.

— А що з Германом сталося? Знаєш? — питаю.

— Згубився. — Вона, здається, знає все.

— Помер?

— Згубився. А чи помер — не знаю.

Мовчу. Ніяк не можу намацати нитку, яка б не рвалася. Психую.

— Добре, — кажу, ніби те, що доля Германа невідома, і справді гарна новина. — Можна взяти оці черевики? — показую на важкі, схожі на солдатські берці чоловічі черевики з рифленою підошвою.

І вже йду до тих черевиків, уже хочу вхопити і тікати, щоб не довелося пояснювати, виправдовуватися, називати своє ім’я.

— Це ж Германові? — уточнюю.

— Тут немає речей із запахом Германа, — відповідає Діна.

Плани, надії, сподівання на таланти Брукс, оці мої обережні розмови з дивакуватою відкритою Діною — все в смітник!

— А ці черевики? — не хочу вірити, наче саме ці черевики мають сакральне значення: це ж було — чорний коридор, підошви торчма.

— Поїдуть за тиждень на схід. — Діна знову пропускає логічний ланцюжок, та в мене вже вистачає інформації, щоби вибудувати його самостійно: певно, після загибелі брата в АТО стала волонтеркою, збирає і відвозить в АТО допомогу і ці черевики просто не вмістилися в перевантажені торби, лишилися чекати наступної волонтерської вилазки.

— Можу допомогти, — ляпає мій клятий язик.

— Справді?

Діна жвавішає. Лишає недопалену цигарку на підлозі, просто на лакованій деревині, встає, пише щось на клаптику паперу, а мій підлий язик промовляє те, що звик, коли в мені вирує дурнувате марнославство:

— Хіба можна інакше?

— Тут контакти. Телефони, адреса. Приходь, — простягає мені клаптик.

Ніколи не прийду! І навіть не соромно. Бо що вони всі знають про мене? Нічого. Навіть імені.

— Ви хто така? До кого приходили? — біля ліфта на першому поверсі суворий, як кара небесна, консьєрж. Заступив шлях, уївся прискіпливим поглядом.

— До Діни з двадцять п’ятого, — відказую легко і весело. Пізно, консьєрже! Резервація тільки тоді і залишиться неприступною фортецею, коли перерв, відпочинку і технічних збоїв у її охороні не відбуватиметься ніколи. За жодних умов.

— Теж картини малюєш? Чи волонтерка? — Консьєрж простий, як двері. Хоча ні. Двері не бувають простими. Простий, як консьєрж.

— У вас ніколи не буде риніту, — відповідаю фіналом довгого логічного ланцюга. Навіть не сподіваюся, що консьєрж у змозі вибудувати його самостійно.

До біса! Оминаю опущену руку шлагбаума, суну геть. Услід хтось кричить: «Ваші документи!» Вони дурні чи їм просто важлива демонстрація? Однаково.

Не чую. Нещодавно я поховала людей.

10.

Я поховала людей. Закидала землею і квітами, наказала заніміти навіки.

І до того не особливо спілкувалися просто так і наживо — все більше телефоном, у мережі. Рік тому, навесні 2016-го, я ще була поміж людей, ще метушилася у звичному колі: кар’єра-успіх-гроші (підкреслити все!). І геть ніщо не могло зупинити ту гонитву: ані Майдан, ані війна. Навпаки! Звідусіль: коли, як не зараз? За що хлопці помирають? Щоби ми жили. Тож житимемо! Кар’єра-успіх-гроші. Успішні ми — успішна Україна, і таке інше. Я могла би скласти нетонку брошуру з цілком логічних підлих гасел, які всі до одного виправдовували те невиправдане гібридне безпечне мирне життя посеред війни. Ще б підписалася: так і треба жити!

Так і жила. Тричі на тиждень учителювала в престижному ліцеї задля подальшої реалізації іншого, більш амбітного плану організувати на базі ліцею власні тренінги з ефективних комунікацій і формування особистості, бо начиталася тематичної літератури, освіта згодилася, власний досвід спонукав і в тренді: всі розгублені, а я їм за грубі гроші шлях підкажу. Решту часу віддавала великому видавничому дому, до складу якого входило з десяток видань різного калібру, і те було до біса зручно, бо, потрапивши до штату одного журналу, ти автоматично мав змогу підробити в інших виданнях дому, тож мої гонорари завжди категорично перевищували скромну педагогічну ставку.

І все в мене було тіп-топ! Цікава робота, карколомні перспективи, пристойні заробітки, купа знайомих: чи то дружили, чи то перетиналися, але не сумували — вечірки, зустрічі, шопінг, хронічна крапля доброчинства як ознака пристойності — і гроші збирали на АТО, і речі для переселенців, і до сиротинців навідувалися з гостинцями, бо я активна, бо так робили інші, а чим я гірша за інших?

І хлопець був. Неабиякий хлопець із Данії — Нілс. Він покращував російську в мережі, я — англійську. Чим не привід поспілкуватися? І вже третій рік поспіль ми все укріплювали і укріплювали наші стосунки на відстані. За цей час Нілс двічі побував у Києві, потім запросив мене до себе, в Біллунд, про який усі знають, що там «Лаландія» і «Леголенд». А в Біллунді і без цих парків така підкреслена краса, такі незвичні чистота і безпека, що потайки від Нілса я кинула в фонтан монету в два євро. Аби повернутися назавжди.

Усе було тіп-топ. Тільки радість кудись поділася. Звичайна радість, коли хочеться вдихати на повні груди, підставляти лице вітру, посміхатися. І я все дивувалася: чому?! У мене ж усе добре! І знай стимулювала ту радість:

— Давай, народися! Хіба я не заслужила? Не краду! Чесно заробляю!