IMSS - Та, що вистрілила у його серце , IMSS

Розділ 9. Ключі з плоті і спогадів

Темрява, що повільно змикалася навколо них, ставала майже відчутною на дотик. Вона лягала на плечі, обплітала думки, крадучи відчуття часу. Девід ішов поруч з Іларією, але чим глибше вони занурювалися в ці коридори — тим більше здавалося, ніби щось відривається від реальності, ніби цей простір сам створює нові шляхи, ведучи їх туди, де повинна була завершитися історія, яка почалася ще задовго до них.

 

Стіни змінювалися — тепер вони були не з каменю, а з переплетених органічних структур. Щось нагадувало хрящі, інше — судини, що пульсували в унісон із невидимим джерелом енергії. Під ногами — не просто підлога, а жива тканина, яка часом здригалася, ніби реагувала на кожен їхній крок.

 

— Ти відчуваєш це? — прошепотів Девід, ніби боявся, що голос може пробудити щось довкола.

 

— Це Серцевий Шлях. Його проклали не люди. І він змінюється залежно від того, хто ним іде, — відповіла Іларія. Її голос звучав спокійно, але в очах жевріло напруження.

 

— Як це можливо?

 

— Це місце… — вона зробила паузу, ніби шукала правильні слова, — …воно живе. Воно відгукується на емоції, спогади, страхи. Воно знає, чого ти боїшся. І знає, що ти приховуєш навіть від себе.

Іларія говорила спокійно, але кожне її слово билося об кам’яні стіни, наче луна, що не хотіла згаснути.

 

— Цей шлях не просто веде до ключа. Він проходить крізь тебе. Твою пам’ять. Твою кров.

 

— А якщо я не згадаю? — спитав Девід, хоч і знав відповідь наперед.

 

— Тоді він тебе зжере.

 

Коридор почав змінюватися. Стіни наче зітліли, відкривши дивний простір, де не існувало прямих ліній. Все було викривленим, як у снах. Підлога йшла хвилями, стіни пульсували, і в самому повітрі з’явився запах… не просто гниття, а щось набагато глибше — запах пам’яті, запах дитинства, що давно втратило невинність.

 

Вони ввійшли в залу, де стояла платформа з чорного каменю. У центрі лежало серце — не просто символ, а справжній орган, що бився повільно, але ритмічно. Навколо — скульптури. Вони були майже людські, але щось у них було хибне: очі — надто порожні, усмішки — надто широкі, шкіра — немов зі скла. Кожна з них тримала в руках уламок чогось схожого на амулет.

 

— Це хоронителі спогадів, — прошепотіла Іларія. — Їх не можна розбудити… якщо ти не почнеш згадувати.

 

— Тобто я повинен дозволити цьому серцю… увійти в мене?

 

Вона кивнула.

 

— Тільки тоді воно відкриє шлях далі. Але будеш платити спогадом. Найболючішим. І найчеснішим.

 

Девід ступив на платформу. В ту ж мить його тіло пронизала хвиля холоду. Простір навколо потемнів. І він побачив себе — десятирічного хлопчика, що стояв у бібліотеці старого маєтку. Він торкався старих книг, не розуміючи, чому шкіра на них здається вологою. Поруч — мати. Вона тримала книгу з червоним переплетенням і читала вголос уривки старого щоденника його батька. Тоді ще Девід не розумів, що в тому тексті були ритуали. Прокляття. Магія крові.

 

— Це лише казки, — казала вона, сміючись, але очі її були тривожні.

 

І потім — спогад, якого він боявся найбільше: мати плаче у темній кімнаті. Її пальці стискають амулет. Вона шепоче щось у темряву, а тоді — зникає з життя. Її більше не бачать. Тіло — не знаходять. Лише записку, яку Девід ніколи не наважувався прочитати до кінця.

 

Цей спогад накрив його хвилею. Йому здавалося, що він задихається. Кров у венах закипає. Серце — справжнє серце на платформі — почало битися сильніше, немов відчувало його біль.

 

А тоді… одна з фігур рушила. Статуя повільно розкрила руки. Амулет у неї почав світитися червоним, ніби відповідав на біль Девіда.

 

— Він відкрився, — сказала Іларія. — Але тепер… щось також пробудилось.

 

Платформа здригнулася. Тіні за межами залу почали рухатися. Їх було багато — неясні обриси, шепоти, чиїсь кроки. Девід обернувся, але нічого не побачив — лише туман, що стелився підлогою, і шепіт, що заповнював простір:

 

«Ти забув нас…»

 

«Ти залишив нас у темряві…»

 

— Хто вони? — здавлено спитав Девід.

 

— Твої спогади, що ти витіснив. Вони повернулися.

 

Одна з тіней вирвалася ближче. І раптом вона набула форми — обличчя старого слуги, що працював у маєтку. Він був мертвий. Його шкіра — пошматована, з очей текла темна рідина, а в руці він тримав той самий щоденник, що його читала мати.

 

— Я… не пам’ятав його…

 

— Бо ти боявся. Але тепер усе, що ти відкинув, приходить до тебе. Бо це — частина тебе.

 

Тіні почали обступати Девіда. Вони не нападали — вони просто стояли, дивилися, шепотіли. І кожен з них був кимось, кого він знав колись. Обличчя з дитинства. Сусіди. Учителі. Родичі. Але всі — мертві, перекручені, наче вирвані з іншого виміру.

 

Серце на платформі тріснуло. Всередині — ще один уламок амулета. Коли Девід доторкнувся до нього, тіні почали розчинятись. Але залишилася одна — висока жіноча постать у чорному. Вона нічого не казала. Лише дивилася. У неї було обличчя Іларії. Але старішої. Жорсткішої. Неначе це була Іларія… з майбутнього.

 

Вона підняла руку і показала на Девіда.

 

— Ти зруйнуєш її. Якщо не зруйнуєш себе першим.

 

І зникла.

 

Девід стояв посеред тиші. Лише Іларія дихала поруч. У її очах — щось змінилося.

 

— Ти бачив її, так? — прошепотіла вона.

 

— Це була ти?

 

— Це була Та, Ким Я Можу Стати. Якщо ми підемо далі. Якщо ти не зробиш вибір.

 

— Який ще вибір?

 

Іларія мовчала. Її пальці зімкнулись навколо амулета, який він передав їй.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍