Володимир Лис - Стара холера

по-справжньому перед Павлиною, яка не вернулася, та що з того… Тільки й того, що збагнула: не одне, два життя зламала, зруйнувала. Ні, три. Павлинине, Арсенове і своє.

Десь через місяць од Павлини прийшов короткий лист: «Доброго дня, мамо, тату і Євочко! У мене все добре, не переживайте. Устроїлася на роботу. Передайте Арсенові, що якщо хоче, то може подавати на розлучення. Не сумуйте за мною. За такою дурниською не варто сумувати. Будьте щасливі. Дам про себе знати, а може, й приїду, коли переболить. Ваша Павлина».

Слова «Мамо, тату і Євочко» запекли. Особливо її ім’я у сестриному листі. Павлина простила її чи й досі не вірила у підлість?

Єва сиділа, тримала аркуш паперу в руках. Хотілося поцілувати сестрине ім’я. Сказати: «Мамо, то я все…»

Не сказала. Хтось причепив до язика пудову гирю, а в голові закрутилися, завертілися слова: «У мене все добре, не переживайте».

На конверті не було зворотної адреси, але стояв штемпель із назвою міста, звідки листа було відправлено. Через тиждень Єва взяла відпустку й поїхала до того міста. Там на вокзалі побачила віконечко з написом «Довідкове бюро» і звернулася туди. Пояснила, що розшукує сестру, котра повинна жити в їхньому місті. Соломаху Павлину Пилипівну. Дівчина з віконечка порадила звернутися в адресний стіл при міській міліції. Після ходіння по кількох кабінетах і запитань, як трапилося, що вона не знає адреси, молоденький міліцейський офіцер з двома зірочками на погонах нарешті змилосердився над вродливою, хоч і сільською з виду та мови дівчиною. Подзвонив кудись і попросив сказати, за якою адресою значиться така-то. Лицюк Павлина Пилипівна. Через хвилину-другу повідомив, що така в їхньому місті не проживає. Тут Єва спохопилася, що ж, мабуть, Павлина досі під Арсеновим прізвищем – Соломаха. Але й під ним Павлина не проживала. Не тільки в цьому місті, а й цілій області, як сказав лейтенант.

– Вибачайте, нічим допомогти не можу, – ввічливо додав.

Єва йому явно сподобалася, то було її призначення і кара – подобатися чоловікам.

Дівчина збагнула, що листа того Павлина очевидячки вкинула в якомусь іншому місті, іншій місцевості. Передбачила, що шукатимуть? Чи, може, що саме вона шукатиме, Єва…

Як виявилося, шукав і Арсен, писав у різні міста. І цілих п’ять літ прочекав Павлину. А потім завербувався на заробітки, кудись на Північ. До того десь так раз на місяць регулярно навідувався на пошту й питав, чи не дає знати про себе Павлина? Єва хитала головою, вловлювала сум в Арсенових очах, поспішно відвертала свої, бо ж мав її ненавидіти, а вона боялася цієї ненависті. Лише хотіла, щоб Арсен навідувався частіше. Щоб їй боліло ще більше?

Павлина тільки двічі присилала вітання з Новим роком, давала про себе знати, що жива-здорова, а раз прислала листа, адресованого їй, Єві. І в тому листі просила написати до Києва, «до запитання» на незнайоме прізвище, з поміткою «Для Павлини»: як там, чи так само живі-здорові мама з татом та Микола і Дмитрик. Єва написала. Писала й ще двічі на ту саму адресу, але відповіді не діждалася.

Десь через півроку по тому, як Арсен поїхав з села, Єва визирнула у вікно пошти – вулицею йшла жінка з валізою в руці, а другою тримала за руку хлопчика, літ п’яти-шести. Єва мало не зойкнула – Павлина! Сестра! Вона кинулася на вулицю.

– Павлинко! Павлиночко!

– Євцю!

То були, напевне, найсолодші обійми в Євиному житті. Обійми, що пахли Павлиною, її тілом і ще чимось незбагненним, мовби Павлина щойно, десь там у автобусі, викупалася у воді з любистком і м’ятою. Чи так пахли незнані Євою парфуми?

Коли вони нарешті відірвалися одна від одної, розтулили обійми, Павлина сказала:

– Познайомся з моїм чудом… А це, Олежку, тітонька Єва, про яку я тобі розповідала. Правда ж, вона диво яка гарна?..

– Та сама червона роза?

Малий зиркнув явно оцінювально, якось не по-дитячому. Але в глибині його зіниць уже заблимав справжній інтерес, а слідом за ним і захват.

– Не Червона Роза, а Красна Ружа, – поправила Павлина. – Ну, бачу, – сказав Олежко. – То й що? Я й так знаю, що красива.

– Нє, ну яке! – Павлина сказала те не осудливо, а швидше захоплено.

– Твій син?

– Авжеж. Синулька-вередулька. Обійми тітку Єву…

– Не хо, – буркнув Олег. – Хай сама мене обіймає.

Єва засміялася, нахилилася і обійняла малого. На неї дивилася зменшена копія Арсена. Ті самі очі, лице… І ще щось невловиме…

«Боже, як він схожий на тата», – ледве не вирвалося в неї.

Прикусила язика. Виходило, що Павлина, коли втікала, вже була вагітною… Носила в собі Арсенове сім’я… Чи знала вона про те?

«Але й щось Павлинине є в цьому малому опецькові, – подумала Єва. – І навіть моє… Де він те навизбирував?»

Вона швидко вернулася на пошту, повідомила, висяюючи усмішкою, що проведе сестру.

– Павлина приїхала? – Олена. – Справді?

– Найсправжніша. І не сама, а з сином.

Звісно, колега по роботі забажала побачити Євиного небожа. Після привітань і розпитувань, чи надовго навідалася (тиждень побудемо – точно, сказала Павлина), Єва пішла їх проводжати. Хоч би мама була саме вдома, бо ж збиралася до хворої баби Мокрини.

Дорогою вона переконалася, що малий таки вередливий. Уже за якусь сотню метрів запитав, чи далеко ще їм іти, запхинькав, мовби мав рочків три, і Єві здалося, що от-от попроситься на руки.

У тому, що Павлинин син варить з мами воду, Єва переконувалася з кожним днем їхнього гостювання дедалі більше. Побачила: Павлина пилинці не дає зі свого чада впасти, дмухає, мов на болячку, готова виконати будь-яку синову примху… А малий сприймав те, як належить, більше того, вимагав цілковитої покори… Видно було, що всю свою самозабутню материнську любов Павлина спрямовує на сина. І їй солодка та покора перед сином.

Якби ж Єва тоді знала, яку біду принесе в її життя цей хлопчисько, коли виросте.

«То що, задушила б?» – думає Єва.

І гірко посміхається. Гірко-гірко. До себе самої.

Теперішня Єва струснула головою, бо зрозуміла, що полізуть подальші спогади. Що замість квітів крізь пам’ять знов пробиватиметься бур’ян. Щоб не дати йому забуяти, вона подумала, що має згадати щось інше, приємніше, радісніше, ніж та зустріч…

Вона подумала, що ж є на світі людина, дівчина, таки схожа на ту неї давню, Красну Ружу… Хай не така вродлива, а чимось схожа. Авжеж, неїна невістка Лізка, Павлинина онука, а отже, і