Сергій Каріук - Кременецький звір, Сергій Каріук

шахи? Звідки ви знаєте про мої партії з Філідором? — він зацікавлено дивився на Голоту, що вів світські бесіди, попри те, що його закривавлені ноги були досі затиснуті іспанським «взуттям».

— Так, я грав кілька разів з Легалем де Кермюром, учителем Філідора. Він навіть хвалив мене, але, я думаю, то була звичайна галльська ввічливість, бо я заплатив за партію зі знаменитістю немалі гроші, — Голота скривив рота у подобі усмішки. — Але зараз, як ви бачите, я знайшов собі цікавіше заняття, — вказав він очима на свої кінцівки в лещатах.

Міхал Мнішек реготнув, але відразу ж перестав, зрозумівши, що жартує в’язень явно з останніх сил.

— Так, іспанський черевик — це ще гірше, ніж сицилійський захист, безперечно. Правда, я бачив людину, закатовану залізною дівою. Ще те видовище… — Мнішек демонстративно здригнувся. — Але що вас сюди привело? Чи, може, й ви чаклун, відьмак? Бо тут, знаєте, люблять палити різних некромантів та знавців чар.

— Боже збав. Ніякої магії, бо тоді я не сидів би тут, а полетів, проказавши закляття. Бажано кудись ближче до тепла і моря, наприклад, у Неаполь… — Голота і Мнішек засміялися.

— І я б теж! Але ж справді, що ви тут робите?

— Вибачте, я вам не заважаю, шановні? — намагався обуритися Болиць, та Мнішек лише роздратовано махнув рукою. Болиць замовк і люто дивився на панича.

— Справа в тому, що я знаменитий розбійник, гроза магістрату, — відповів Голота з посмішкою.

— І це правда?

— Якщо рахувати, що бійка з возним магістратського суду у шинку — страшний злочин, то так, звичайно.

— І це все? Через те вам зараз пошматують ноги і зроблять калікою? Суддя Гонсевич зовсім здурів, — похитав головою Мнішек.

— Зовсім ні. Хоча суд у Кременці не вирізняється ласкавістю, та він явно не збирався мене карати на горло. Мені присудили канчуки. Я їх уже давно отримав, а оце все — то катова імпровізація.

— Хм. У мене таке відчуття, що староста про це нічого не знає… — сказав Мнішек, кинувши погляд на побілілого від злості Болиця.

— Я думаю, ви, безперечно, маєте рацію. Кат трохи загрався, а сказати йому про це нікому, — знизав плечима Голота.

— Ви знаєте, шановний, — подумавши трохи, проказав Мнішек, — мене до вас, мабуть, вела доля. Це ж треба — шахіст у застінках Болиця. Ви не повірите, тут зовсім не грають. Варвари — ну, то я так називаю тутешніх вельможних панів — лише жлуктять горілку, жеруть у три горла, ну, і махають своїми тупими карабелами. Але ж тепер я врятований від нудьги! Не думав, що знайду собі партнера в катівні. Болицю, негайно відв’яжіть його і того, іншого.

Болиць мовчав, адже це вже було занадто. З білого він почервонів і стояв, стискаючи руками свою знамениту дев’ятихвостку. Запала напружена тиша. Підручні ката кидали погляди на Болиця і без його команди не наважувалися нападати на магната з могутнього клану Мнішеків. Надто всі розуміли, чим це може для них закінчитися. Мнішек клацнув пальцями, гукаючи слуг, що стояли за його спиною, а тоді поклав руку на ефес своєї шпаги.

— Не роби дурниць, кате… — неголосно проказав шляхтич.

Врешті напружені плечі Болиця впали, він нервово сіпнув щокою. А тоді змахнув рукою підручним і, згорбившись, повернувся до Мнішека, спиною.

— Відпустіть їх, — проскреготів кат. — А вам, пане, це так просто не минеться… Я буду жалітися пану старості Сангушку.

— О, не турбуйтесь, Болицю. Я зараз же поїду до Юзефа і про все з ним поговорю. Можете не хвилюватися, він не відмовить другу дитинства. Вашого чаклуна Бергхольця він знає, як і знає про те, що Гонсевич присудив тому таку нісенітницю, бо не любить мене. А щодо другого вашого в’язня… Мені здається, що тут творили беззаконня, і як людина благородна маю це виправити. Крім того, я надто страждаю без партнера для гри в шахи, — безтурботно відповів Міхал Мнішек. Аристократ, якого, незважаючи на показну невимушеність, очевидно нудило від запаху страху й крові, що густо стояв у катівні, вишукано вклонився кату й притиснув шовкову хусточку до носа.

— Бувайте, о королю страху й князю тортур. Залишайтеся у вашому темному королівстві. Надіюся, ми ніколи не побачимося з вами тут, — він повернувся до слуг. — Швидше виносьте тих двох надвір, бо я зараз помру в цьому смороді.

Розділ 7

У якому Голота розвіює сумніви й завойовує довіру

Перед Голотою розчинилися важезні дубові двері кам’яниці-катівні, і він відразу ж заплющив очі. Та навіть крізь повіки до голови дісталися пекучі сонячні промені. В’язень застогнав. Відвиклому від світла, йому здавалося, що то сам архистратиг Михаїл спускається з небес і штрикає списом у голову. Коліна у Голоти підкосилися. Його підхопив попід руки один зі слуг Мнішека, що йшов слідом.

«Оце ганьба, — майнуло в голові напівзомлілого клієнта Болиця, — закотив очі, як романтична панянка в поганенькій італійській оперетці. Зараз мені розпускатимуть корсаж і обмахуватимуть віялом».

Та Голота явно переоцінив свою цінність. Слуги просто схопили його за руки та закривавлені ноги, що лише дивом кілька хвилин тому не перетворилися на шмаття, і таким трибом швиргонули до карети. Голота гепнувся, як лантух, і тільки крекнув.

«Прокляті телепні не читали книжок і не знають, як треба поводитися з чудесно врятованими від смерті», — подумав він, але вимовити прокляття йолопам не встиг, бо почув, як до карети підбігли й задзенькотіли дівочі голоси.

— О Господи, Міхале, що це? — почув Голота й здогадався, що це ті вразливі панянки, про яких розповідав Мнішек.

— Це, любі мої, ваш Лоенгрін, Персиваль і король Артур в одній особі. Переможець кривавого людожера й ката. Відважний, сильний та прекрасний…

— О, твоя скромність просто пречудова! Не ти, Міхале, не ти! Ось той нещасний.

— То Бергхольць, він непритомний, дурненька. Ти що, не впізнала свого залицяльника?

— Не Бергхольць, інший! Хто то?

— А, той, інший… То ще один нещасний, якого ваш лицар також урятував з лап кровожерливого ката… — удавано гордо розпочав молодий Мнішек, та вже за секунду розсміявся, побачивши налякані дівочі обличчя.

— О Міхале…

— Усе добре, любі мої. Але зараз ви маєте мені вибачити — мушу їхати. Їх треба відправити до медика… А ви негайно сідайте до своєї карети, рушайте додому. Я зараз поїду до лікаря Можаровського, віддам йому Бергхольця й відразу на Вишневецьку, мені треба поговорити зараз із твоїм дядьком, Малгожато.

Мнішек стрибнув на козли, екіпаж відразу струснуло, і він покотився гуркотливою кременецькою бруківкою. Не можна сказати, що подорож була надто вже приємною. Ями, хоч