Сергій Каріук - Кременецький звір, Сергій Каріук

і не глибокі, трусили карету, мов у лихоманці, і Голота лише сичав від болю. Його обличчя вкрилося краплями поту, він напружено вчепився побілілими пальцями у воза й мріяв, аби подорож скоріше закінчилася.

«Пекельне пекло! Хтось колись зробить дороги в цій частині світу? Чи завжди тут буде яма на ямі?!» — Голота стискав зуби на кожній вирві, коли його підкидало в повітря. Однак колишній бранець косив очі вбік і все ж зауважував, що йому трохи краще, ніж непритомному попутникові. Той лежав поруч ледь живий, і голова його хиталася в різні боки, як лялькова. Врешті Мнішекового орендаря відвезли до лікаря, а скоро припинив свої польоти й Голота. Вони під’їжджали до тієї частини міста, де мешкали багатії, тож і шлях ставав усе кращим і кращим. Лише тоді, дихаючи прохолодним осіннім повітрям, Голота раптом зрозумів, як йому пощастило. Цього разу вирватися з катівні Болиця йому допомогло справжнє диво.

«Хоча було, на диво, боляче… Не даремно, що цього разу я таки втратив віру у свою успішну зірку. Але очевидно, що козак Голота — все ж щасливий курв’ячий син».

Карета несподівано стала, Голоту знову вдарило об двері. Він ойкнув і розплющив очі, прикриваючи їх рукою від яскравого сонця. В’язень упізнав цей розцяцькований будинок, схожий на пишний венеційський палаццо, з якого власне й був копійований. Таких було кілька в кременецькому Підзамчі — аристократичному районі міста. Але тут, на Вишневецькій, був лише один. Через це та й тому, що тут товклася ціла купа люду, Голота зрозумів — це будинок вельможного Юзефа Пауліна Сангушка, кременецького старости.

— Пішли, бранцю. Треба показати тебе Юзефові. Ти хоч ходити можеш? — кинув через плече молодий Мнішек. І, не чекаючи допомоги слуг, зістрибнув із козлів.

— Зможу, вашамосць, — Голота стиснув зуби й обережно поставив ногу на землю.

«Наче й не все так погано, ходити справді можу», — Голота важко, але таки шкандибав за своїм визволителем, що широким кроком прямував до парадного входу.

Щойно вони зайшли у будинок, побачили у вітальній залі з величезними дзеркалами натовп, що оточив молодого ще, стрункого, із задумливо видовженим лицем чоловіка у багато оздобленому червоному камзолі. Навколо нього тупцювала строката публіка — багаті пани в яскраво-червоних кунтушах, дрібні шляхтичі — у сірих, міщани в лисячих шапках, купці та торговці-євреї, що стояли трохи осторонь. Усі вони говорили одночасно й не надто розбірливо, а пики у більшості були перелякані.

— Пане Юзефе, треба щось терміново робити, — схвильовано частив худий, як тріска, чолов’яга у довгому каптані з рукавами, що теліпалися на худому міщанинові, як на опудалі. — Усі налякані до нестями тими зникненнями. Мій двоюрідний брат зник ще в серпні, і досі про нього нічого не чутно…

— І мій племінник, — кинув інший голос.

— На Бога, панове, я роблю все можливе… — чоловік із сумним видовженим обличчям підвів очі догори.

— Пане Юзефе, ми всі це знаємо… — перебив його шляхтич у сірому кунтуші, на який падали довжелезні вуса. — Але в мене вже два орендарі зникло…

— Пане Лідзинський, про ваших орендарів ви мені вже два роки торочите. Це ж зовсім не те. Ми вже з’ясували, що безслідно люди почали зникати навесні цьогоріч. А ваших лайдаків-утікачів бачили у Львові, і вони казали, що чкурнули від вас, бо… — роздратовано почав говорити Сангушко почервонілому від люті шляхтичу, та не встиг закінчити. Худий у довгому каптані закричав до Мнішека, який підійшов до натовпу:

— Пане Мнішеку, я чув, у вас теж зникли орендарі?!

— Так, двоє… — засмучено хитнув головою магнат.

— О, і ти тут, Міхале, — Сангушко подивився на Мнішека, похитав головою й підвів очі вгору, показуючи, в якій халепі він опинився. Мнішек у відповідь знизав плечима й співчутливо скривився.

— Так, але я у іншій справі, тому почекаю.

— Панове, — знову заговорив Сангушко. — Жовніри й мої гайдуки зараз рискають лісом і горами, ми знайдемо лиходіїв, що нападають, і повісимо їх біля магістрату вже за тиждень…

— Пане Юзефе, — проговорив тонким голосом миршавий чоловічок з довгою бородою, — я не сумніваюся, що ми когось повісимо, але я сумніваюся, що зникнення припиняться… Усе більше людей впевнені, що то не харцизи.

— А хто? Дияволові слуги?

— Селяни так і кажуть, що вовкулака…

— О, Господь святий! Це все через те, що знайшли того нещасного Мільчека з пошматованими грудьми?

— Люди вже давно кажуть, що зустрічають якогось дивного звіра в лісі, а жовніри он по всьому Кременцю патякають, як бачили якусь дивну волохату істоту біля тіла Мільчека. Коли вона втікала у хащі, кажуть, випустили чи не сотню куль, та вони чортове створіння не брали. Хто ж це може бути?

«Дивна волохата істота? Знову? — зіщулився Голота. — Сказати б, що ті жовніри забагато цмулять горілки та ще й сліпі, як кроти. Не був я волохатим, хіба бородою заріс трохи».

— Юпітер-громовержець! Давайте ми ще будемо обговорювати, що там розповідають ті неграмотні селюки, панове. Тоді ми договоримося до лютого дракона, що пожирає цнотливих дівиць, а в перерві між дівками ловить наших орендарів. На Бога! Дурні розмови припиняться, коли ми знайдемо лайдаків, що вбивають людей, і віддамо їх Болицю. Для цього я попрошу допомоги в нашого шановного панства. У присутнього пана Мнішека, — подивився кременецький староста на молодого магната, — Цетнерів та Потоцьких дати для пошуків ще й своїх людей. До кінця тижня ми заженемо розбійників, як лисиць, і віддамо кату. На цьому все. Аудієнція закінчена.

Натовп загомонів і потроху почав розходитися. Староста підійшов до молодого Мнішека й узяв того під руку.

— Вибач, Міхале. Ти ж усе бачив, накинулися, як зграя вовків, — кивнув Сангушко на делегацію купців та шляхти.

— Я їх розумію, Юзеку, всі ці зникнення й особливо те, що в лісі знайшли пошматоване тіло, дуже всіх лякає… Та я до тебе, між тим, не про це поговорити приїхав. Пам’ятаєш, я казав, що збираюся забрати свого орендаря, якого засудив той недоумок Гонсевич? — Сангушко ствердно кивнув головою.

— Так, крім нього, я оце визволив з лап твого ката ще й ось цього молодого… чоловіка. Я так зрозумів, що сидів він у Болиця без особливих на те причин. Його крик до смерті налякав Малгожату й малу Цетнерівну, тож я мав корчити з себе лицаря Круглого столу і звільнити його від мук, — кивнув Мнішек підборіддям на Голоту.

Сангушко уважно подивився на звільненого в’язня, і в його погляді Голота побачив, що той не надто розділяє благородного пориву свого товариша. Повертатися до катівні Голота не хотів, і вирішив негайно розвіяти Сангушкові сумніви.