Сергій Каріук - Кременецький звір, Сергій Каріук

зусилля й замовк. — І яке, до біса, прохання… вашамосць, що не може почекати, поки я закінчу роботу? — після недовгої мовчанки нарешті прошелестів Болиць, і його розлючений шепіт нагадував гадюче сичання.

— Розумієте, вельмишановний кате, — шипіння ката не надто налякало франта, і він далі клеїв дурня, безтурботно озираючись. — Я наразі саме прогулювався у парку з двома панянками, і тут із вікна цього будинку почувся страшний крик. До того моторошний, що одна з панянок знепритомніла, а інша була дуже близькою до цього…

— Вибачте, вашамосць, мої підручні забули зачинити вікно. Це більше не повториться. — Болиць нарешті опанував себе й знову вдягнув маску холодної ввічливості.

«Слава Богу і придуркуватим підручним, що забули зачинити вікна. І слава ще й мені, бо маю гучну горлянку, бо той „колега“, — Голота презирливо скосив очі на нещасного сусіда, що непритомний висів на дибі, — голосу взагалі не має… Та ж про що ти думаєш, дурню, сидячи в іспанських чоботях! — отямився й сполошився Голота. — Момент! Треба користуватися моментом! Завдяки цьому жевжику в дурнуватій перуці я маю шанс вибратися звідси… До речі, хто ж це?». Поки Голота гарячково думав, дискусія між невідомим та Болицем тривала. І щосекунди ставала все напруженішою.

— Бачте, Болицю, усе не так просто. Я клятвено пообіцяв панянкам, що врятую нещасного в’язня. А я звик своє слово тримати, — франт явно дуркував і не надто приховував це.

— Досить самовпевнена заява, пане, — після паузи прошепотів Болиць.

— Згоден. Але ми, Мнішеки[12], завжди були ще тими нахабами. Ви ж, може, чули ту історію, як наша самовпевненість зробила нас родичами московитських царів? У мене була легендарна бабця Марина, яка стала царицею, хоч лише на тиждень… — підсміювався собі тенор, а потім удавано спохватився. — То як же нам бути, Болицю? Мені необхідно бути сьогодні Лоенгріном й урятувати двох дівиць з полону неосяжного страху, — завершив пан, але, усвідомивши, що його вельможні жарти мало пасують катівні, прокоментував. — Лоенгрін — то такий лицар Круглого столу… Але то таке, не зважайте… То як: ми домовились?

— Я досі не розумію вас…

— Я пропоную вам віддати мені в’язня… — у молодому голосі, що хоч і звучав досі ліниво, задзвеніло роздратування. — За винагороду. Щедру винагороду золотом.

— Вам не здається, що це трохи… Не зовсім за законом, пане?

— Правда? О, не турбуйтесь. Залиште ваші вагання щодо законності мені. Я все вирішу. А вам… цього вистачить? — юнак зробив знак, і повернувшись до своїх слуг, забрав капшучок, що дзенькнув у нього в руці. Мішечок він простягнув уперед, однак рука лише зависла в повітрі.

— Не треба, я досить добре заробляю… І подарунки — то не моє, — похитав головою кат.

— Ви відмовляєтесь? — повільно промовив юнак здивованим тоном. — Ви знаєте, що ставити нас, аристократів, в дурне становище — досить небезпечна справа? — роздратування в молодому голосі вже навіть не задзвеніло, а засурмило. Та на Болиця це не справило жодного враження. Він стояв, широко розставивши ноги, і стискав у жилавих руках нагая.

— Так, вашамосць, — холодно кинув він.

— А ви знаєте, що одна з дівчат, яких ви налякали, то племінниця вашого старости Юзефа Пауліна Сангушка, а інша взагалі дитина — дочка графа Ігнація Цетнера, великого коронного обозного[13]?!

— Я вирішу це питання з паном Юзефом, — тихо прошелестів кат, даючи знак своїм підручним, що негайно вийшли з темного закутка. Виглядали вони досить страхітливо, бо обличчя свої закривали платками, а в руках тримали залізні палиці. Було очевидно, що так просто віддавати свою здобич кат не збирається. Зі свого боку це неабияк збісило шляхтича.

— А тепер серйозно, Болицю. Я думаю, ти знаєш, чому я тут, — панок змінив тон на більш серйозний і вже не виглядав таким дурником, яким хотів здаватися спочатку.

— Уявлення не маю, вашамосць. Хоча ні, рятуєте в’язня для ваших панянок. Ви ж тільки-но таке розповідали… — удавано здивувався забудькуватості пана кат.

— Не прикидайся! Ти знаєш, що я прийшов за ним, — юнак витягнув руку в бік катованих, і Голота, який подякував уже тільки Богові за порятунок, розгублено побачив, що вказують не на нього, а на його колегу по нещастю, який висів на дибі у безпам’ятстві.

— Мені потрібен Бергхольць — мій орендар…

— Чаклун, що чарами закохав у себе пані Скідницьку? — єхидно проказав Болиць. — У вас також нерозділене кохання і вам потрібні чари? О, я розумію, що такого майстра любовної магії ще пошукати. Зачарована Скідницька в самій сорочці лізла до нього у вікно…

— Припини дуркувати, кате! То все маячня, і ти прекрасно про те знаєш! Скідницька сказилася й сама за ним бігала по п’ятах, як молода кобилиця, а коли він виявився байдужим до її кістлявих ключиць, вигадала недолугу історію про чаклунство! — палко вигукнув панич.

— Чому ви мені це розповідаєте? То суддя й лавники винесли вирок, я ж лише його виконую, пане! — проговорив кат.

— Суд? Пхе, збіговисько дурнів на чолі з тим товстим бовдуром? Я сміявся, коли почув звинувачення, я запевняв бідного Бергхольця, що то все дурний жарт, я сміявся на суді, бо більш химерних історій не чув. Але коли ті недоумки присудили Бергхольцю те, що присудили… Це можливо тільки в такій дупі, як Кременець, де про цивілізацію не чули, зате відьом і чаклунів бачать під кожним парканом! Я не хочу, аби ти мучив ні в чому не винного хлопця, єдина вина якого у тому, що його рум’яна мармиза надто подобається дівкам.

— Це все одно не дає вам права…

— У мене є всі права…

— Які це? — поцікавився Болиць.

— Право сильного! Ти, я бачу, почав забуватися! Оті страшні історії, які розказують про тебе в Кременці, зовсім задурили тобі голову. Та ти знаєш, псякрев, хто я такий?! — аж задихнувся від люті юнак, якому явно набридло сперечатися.

— Ви — Міхал Єжи Вандалін Мнішек — найменший син покійного великого підкоморія литовського і небіж міністра Єжи Августа Вандаліна Мнішека, — замість ката відповів кволим голосом Голота. — Магнат-мандрівник, — продовжив він, — змалечку подорожуєте Європою.

— А це ще хто? — здивовано підійшов ближче до Голоти магнат Мнішек.

— Знаю, бо бачив вас у Берліні, — вів далі Голота своїм звичайним голосом, хоча щосекунди хотів істерично заридати й заволати: «Заберіть мене звідси!». — Кажуть, ви брали уроки у знаменитого Філідора[14], і я чув навіть, що здивували його своїм сицилійським захистом.

— Зрештою, він не дуже довго дивувався. Не минуло й години, як Філідор розбив мене в пух і прах, — вражено промовив Мнішек, який усе вдивлявся в обличчя в’язня. — Ви граєте в