Арундаті Рой - Бог Дрібниць

але поступово посміливішав. З практичного погляду, вів далі він, у перспективі, ця пропозиція вигідна їм обидвом. Ба навіть їм усім, якщо пам’ятати про те, що дітям потрібна освіта.

Містер Голлік був зі своїм молодим заступником відвертий. Повідомив про скарги, що їх отримував як від робітників, так і від інших заступників, і заявив:

— Боюсь, у мене немає іншого вибору, як попросити вас написати заяву про звільнення.

Потому кілька хвилин помовчав, щоб тиша взяла своє. Щоб жалюгідного чоловіка по той бік столу почало трусити. Щоб він захлипав. Тоді містер Голлік озвався знову:

— Ну, якщо добре поміркувати, то, може, якось і зарадимо лиху… може, щось і намислимо. Я ж завжди кажу: думати треба позитивно. І максимально використовувати свої переваги, — Голлік на мить перервався і гукнув, щоб їм принесли чорної кави. — Вам же насправді, знаєте, неабияк пощастило у житті: чудова сім’я, прекрасні діти, приваблива дружина… — він запалив цигарку і не гасив сірника, поки той мало не обпік йому пальці. — Надзвичайно приваблива дружина…

Схлипування припинилося. Карі очі спантеличено вп’ялися у зловісні, помережані червоними прожилками зелені. За кавою містер Голлік запропонував, щоб Бабá на якийсь час поїхав собі. На канікули. Можливо, у якусь клініку, трохи підлікуватися. На стільки часу, скільки треба, щоб поправити здоров’я. А доки чоловіка не буде, запропонував містер Голлік, Амму перебереться у його бунгало, бо ж про неї слід «подбати».

Плантацією бігало вже кілька обірваних світлошкірих дітлахів, яких Голлік прижив з уподобаними збиральницями чаю. Тепер він надумав узяти рангом вище.

Амму дивилася, як ворушиться, виліплюючи слова, чоловіків рот, і мовчала. Через ту мовчанку Бабá спершу зніяковів, а потім раптом страшенно розлютився. Зненацька він кинувся на дружину, схопив її за волосся, стусонув кулаком — і, не витримавши такого надриву, просто зімлів. Тоді Амму стягла з полиці найважчу книжку, яка трапила під руку, — «Атлас світу» від «Рідерз Дайджест» — і стала щосили гамселити його по чому попало. По голові. По ногах. По спині і по плечах. Прийшовши до тями, він ніяк не міг збагнути, звідки взялися всі ті синці. Принижено попросив пробачення за те, що підняв на неї руку, проте тут-таки заходився канючити, щоб вона допомогла йому перевестися куди-інде. Це ввійшло у звичку. Спочатку п’яний шал, потім — похмільне ремство і скиглення. В Амму викликав огиду лікарський запах старого алкоголю, який сочився просто крізь шкіру, і засохле блювотиння, яке щоранку наче скоринкою від пиріжка заліплювало йому рот. Коли від п’яних вихваток почали страждати діти, а тут ще й вибухнула війна з Пакистаном, Амму покинула чоловіка і повернулася до батьків у Аєменем, де на неї ніхто не чекав. Повернулася до всього того, від чого не так і давно була втекла. От лише тепер вона мала двійко дрібних дітей. І жодних уже мрій.

Паппачі історії, яку розповіла донька, не йняв віри — не тому, що був доброї думки про зятя, а просто через те, що не міг повірити, наче якийсь англієць, і взагалі англієць у принципі, може домагатися чужої дружини.

Своїх дітей Амму, звісно, любила, але їхня великоока, наївна вразливість, їхня готовність любити тих, хто їх насправді не любить, страшенно її сердила й іноді навіть викликала бажання зробити їм боляче — тільки для того, щоб навчити, щоб застерегти.

Так, буцім вікно, через яке здимів колись їхній батько, було відчинене для кого завгодно — залізай, тебе чекають із розкритими обіймами.

Амму мала враження, наче її близнюки — то пара дрібних збентежених жабенят, які бачать тільки одне одного і рука в руку стрибають собі кудись по заповненому гуркітливим транспортом шосе. Добре усвідомлюючи, чим зазвичай закінчується для жабенят зустріч з вантажівкою, вона невтомно пильнувала за кожним їхнім кроком. Незмінна настороженість висотувала їй нерви і тримала у постійній напрузі. Вона картала дітей за найменшу провину, проте й захищати їх бралася тут же, щойно їй здавалося, ніби хтось зиркнув у їхній бік не так.

Що ж до неї самої, то вона знала: шансів більше не буде. Тепер їй залишався тільки Аєменем. Передня веранда і задня веранда. Гаряча ріка і консервна фабрика.

Й усе це — на тлі невпинного верескливого скавуління лихої слави, що ширилася округою.

У перші ж місяці після повернення до батьківського Дому Амму притьмом навчилася впізнавати — і зневажати — потворне обличчя співчуття. Літні родички з кількома тремтливими підборіддями, де пробивався рідкий поріст, приїжджали на день-два до Аєменема поспівчувати їй з приводу розлучення. Вони хапали її за коліно і зловтішалися, а вона ледь стримувала бажання відважити їм ляпаса. Або відкрутити соски. Гайковим ключем. Як Чаплін у «Нових часах».

Розглядаючи себе на весільних фотографіях, Амму почувалася так, наче звідти на неї дивиться не вона сама, а хтось інший. Дурненька, обвішана прикрасами наречена. Шовкове сарі барви призахідного сонця мінилося золотом. На кожному пальці — по персню. Над вигнутими бровами — білі цятки сандалової пасти. Амму дивилася на себе тодішню, і її м’який рот кривився у гіркій посмішці від спогадів — не стільки про саме весілля, скільки про те, як це вона дозволила, щоб її так вишукано й ретельно вирядили, перш ніж підвести до шибениці. Тепер це виглядало лише безглуздою і марною витратою часу.

Чимось таким, як шліфування дров.

Вона пішла до сільського ювеліра і попросила, щоб її масивну обручку переплавили, а тоді зробили з неї тоненький браслет зі зміїними голівками, який сховала, щоб колись віддати Рахелі.

Амму розуміла, що зовсім без весілля обійтися не вийде. Принаймні не на практиці. Проте до кінця життя обстоювала скромні весілля у звичайному одязі. Тоді вони не такі зловісні, думалося їй.

Іноді, коли Амму слухала по радіо улюблені пісні, у неї всередині наче щось порушувалося. Під шкірою ширився плинний біль, і вона, наче відьма, покидала цей світ і вирушала до іншого — кращого і щасливішого. В такі дні у ній прокидалося щось неприборкане і невгамовне. На якийсь час вона ніби позбувалася морального тягаря матері й розлученої жінки, і навіть хода у неї тоді змінювалася з безпечної материнської на якусь іншу, вже не таку стриману й виважену. Вона встромляла у волосся квітки, а її очі променилися магічною таємничістю. Ні з ким не говорила. Годинами сиділа на березі зі своїм маленьким пластмасовим транзистором у формі мандарина. Палила цигарки й опівночі купалася в ріці.

Що тягло Амму до цієї небезпечної межі? Що огортало її ореолом непередбачуваності? Напевне, та боротьба, яка