Володимир Опанасович Обручев - Земля Санникова

взагалі цей торос мав їх багато, що свідчило про те, що під час останнього північного вітру тут був страшний натиск льодових полів одне на одне.

Під захистом крижин і з вогником коло входу в наметі було тепло й зручно. А втім вітер надвечір посилився, і розгулялася хуртеча. При світлі багаття видно було, як у темному небі на п’ять-шість метрів над наметом мчать цілі потоки сніжинок, що складені зі струменів і струминок, які гнулися, перепліталися, хвилювалися. Під натиском вітру товсті крижини здригалися, а крізь свист і гул коли-не-коли лунали наче різкі постріли.

— Це що таке? — перелякано вигукнув Костяков, коли такий постріл пролунав уперше.

— У льоду утворилася нова тріщина, — відповів Горюнов.

— Лід тріщить, — підтвердив Горохов спокійно.

— А наш притулок не може розламати?

— Якщо вітер змінить свій напрямок і подме з півночі, тоді можливо, бо хвиля битиме у край нашого крижаного поля й почне піднімати й ламати його. А поки вітер із півдня — нема чого побоюватися.

— Але ж як моторошно тут, Матвію Івановичу, — сказав Нікіфоров, — що годі й казати! Уявіть тільки: сидимо ми спокійно, люльки потягуємо, теревенимо, а під нами всього два аршини льоду й бездонна прірва! Там, проміж островів, все-таки спокійніше — море неглибоке, земля близько.

— А чи не однаково, скільки глибини під нами, — двадцять чи сто метрів! — засміявся Ордин. — І там і тут потонемо, якщо лід провалиться.

— Усе-таки тут страшніше, тому що моря й землі не видно.

— А ти залізь під шубу й засни, може й побачиш! — пожартував Горохов.

— І то правда, лягаймо, проспімо до ранку, там удень спокійніше буде!

Але спали все-таки тривожно, бо, лежачи на льоду, чули ще краще, як то зовсім близько, то трохи далі утворюються тріщини. Собаки теж, проти звичаю, спали неспокійно, і один по одному починали гарчати чи завивати. Горохов кілька разів уставав і виглядав із намету, щоб переконатися, чи не змінюється напрямок вітру. Коли розвиднілося й усі прокинулися, він заспокоїв їх словами:

— Нічогісінько не видно, задуває, як і раніше, можете не вставати. Вилежувалися до пізнього ранку, аж поки голод не підняв усіх. Розвели вогонь, поставили чайник. Горохов і Нікіфоров пішли годувати собак, які збилися в купу поміж двома стрімкими крижинами, де вітер зовсім не відчувався. Хуртовина почала змінювати свій характер — то затихне хвилин на п’ять, на десять, що аж небо починає прояснюватися, то зареве із подвоєною силою. Під час одного затишшя Горохов заліз на високу крижину, роздивився навколо, протяжно свиснув і закричав:

— Одначе, хлопці, ми кудись попливли, навкруги вода!

Усі, перелякані, полізли до нього на крижину й побачили, що на півдні, звідки вчора прийшли льодом, чорніє крізь снігову імлу море; на півночі теж чорніла вода, а на захід і схід простирався торос, але наскільки далеко — не можна було розібрати. Дивуватися довго не довелося, бо новий порив вітру застелив усе снігом і зігнав їх униз. Довелося повернутися до намету.

— Я гадаю, — сказав Горюнов, що льодове поле, на якому ми знаходимося, було слабко припаяне до інших. Коли лід потріскався, натиск вітру відірвав наше поле й погнав морем.

— Але куди?

— Очевидно, на північ, куди він дме.

— Але якщо в цій частині моря є течія, то нас може занести далеко на захід або схід!

— Звичайно, може.

— Що ж нам робити?

— Нічого зробити не можна. У таку погоду пливти на нашій байдарі небезпечно. Залишається чекати, поки завірюха не скінчиться.

— А якщо крижину ще розламає?

— Якщо її досі не розламало, сподіватимемось, що не розламає й далі, аж поки не потягне на інше поле, або приб’є до суцільного льоду.

— На цей випадок не завадило би приготувати нашу байдару й поскладати до неї всі речі.

— Правильно! — заявив Горохов.

Поснідавши, зайнялися розвантаженням нарт і з’єднанням частин байдари. Потім склали в неї вантаж і нарти, залишивши тільки намет й постелі в ній, прибрати які можна було за перших ознак небезпеки. Час від часу, коли вітер стихав, лазили на крижину, але бачили, як і раніше, на півночі й на півдні море, від якого в обидва боки їх відділяла відстань метрів сто.

Так минув день. Хурделиця лютувала, як і до того. Повечерявши, довго сиділи при світлі вогню, що догорав. Настрій був тривожний; іноді здавалося, що лід хитається під ногами. Але гуркоту, що свідчив про утворення нових тріщин, зранку вже не було чути. Очевидно, поле, що відірвалося, було досить міцним. Уночі чергували по черзі про всяк випадок. Вітер почав слабшати, й іноді крізь снігову імлу навіть з’являвся місяць у вигляді тьмяної, розпливчастої плями.

Ордин, якому випало останнє чергування, на світанку задрімав і прокинувся від сонячного променя, який освітив йому обличчя. Із подивом від побачив сонце, що вже зійшло, і над собою бліде блакитне небо. Негода скінчилася, вітер віяв порівняно слабко, часто затихаючи; свіжий сніг почав сліпучо виблискувати.

Ордин швидко забрався на крижину й на південь до горизонту побачив море, що синіло й виблискувало зайчиками на дрібній хвилі; на заході льодове поле закінчувалося за півкілометра, на сході — ще ближче. На півночі, зовсім близько за смугою води, виднівся край суцільного льоду, що повільно наближався. Ордин поспішив розбудити інших. Усі залізли нагору.

— Якби вранішнє сонце не показувало відразу, де в нас північ, де південь, я подумав би, що море на північ від нас, як і раніше! — вигукнув Костяков.

— Так, нам на диво пощастило! — заявив Горюнов.

— Замість того, щоб пливти в байдарі й турбуватися про навантаження і розвантаження, ми лежали собі спокійно в наметі, а хуртовина перевезла нас сама через море.

— Наче на плашкоуті[7] через річку переправилися, — додав Горохов.

— І казенним коштом, нічого не заплативши, — засміявся Нікіфоров, — за нашим відкритим листом!

— Полякала нас хурделиця-матінка тільки для перестраху, щоб не пустували! — сказав Костяков.

— А чи причалить вона нас до берега, чи доведеться все-таки спускати байдару? — зауважив Ордин.

— Сподіватимемось, що причалить. Пливти вже небагато, а вітерець задуває й наш торос добре парусить.

— Поки що давайте снідати, і в дорогу готуватися, — запропонував Горюнов.

Оскільки вітер був слабкий, крижина, що досить зручно стала поромом для експедиції, просувалася вперед повільно. Устигли поснідати, розібрати байдару, скласти нарти й видертися знову на торос, щоб чекати на момент причалювання порому до краю нерухомого льоду. Довелося чекати близько години, нарешті відчули струс усього поля, і на очах у спостерігачів уздовж лінії зіткнення почало кришити лід і здіймати уламки торосом. Але натиск був слабкий,